Я помацав пазуху, чи є в мене той викопаний мішечок. Переконавшись, що є, я вже майже не шкодував за своїм вузликом із святковою одежею і чобітьми, котрий залишився на поляні, хоч це було все моє майно, і заснув смачно, мов на найм’якшій постелі.
V Пригода з татарами
Коли я прокинувся, вже дніло. З ранковою зорею і в моїй бідній голові почало світати. Тепер мені стало ясно, що я наробив і до якого нещастя довів сам себе. З пригніченим серцем проказав я молитву і почав снувати гадки над своєю жалісною долею. Чим більше я роздумував, тим більша тривога охоплювала мене. Що ж мені тепер робити? Що чекає на мене?
«Поглянь же, небоже, — кажу сам до себе в думках, — в якому тепер становищі ти опинився: ти вбив Кайдаша; тебе бачили, як ти викопав Семенів скарб; Семен убив купця, ти вбив гайдука; ви обидва злочинці, вбивці, а ще гірше — обидва спільники в грабежі і вбивстві, бо в Підбужі кожна дитина знає, що ви були приятелі. Семена вже розшукують, за ним полетіли листи і до городищ, і до міст, і до військових станиць; тепер підуть листи і за тобою всюди. Що буде, як тебе зловлять? А зловлять напевно, бо куди ти втечеш, не знаючи, ні світу, ні людей? Укинуть тебе в темний льох, потім віддадуть на муки і нарешті або повісять, або кат мечем голову зітне, а може, почвертують у Самборі на ринку так, як мені розповідав батько про одного шевця фельштинського, що костьол обікрав і вбив органіста, який хотів спіймати його. Куди ж ти підеш тепер і де голову прихилиш? До Підбужа не повернешся, до матері теж, на роботу до Солі не поїдеш, бо ти вже наказав Матвійкові розголосити, щоб тебе там шукали, і про це всі вже знають».
Від цих думок величезний розпач охопив мене, а найгірше, коли я подумав про матір, про те, як у неї серце буде розриватися від жалю, що я обернувся в злодія і вбивцю і що для неї я вже помер, бо якщо мене не зловлять і не стратять, то й тоді вона, зрозуміло, вже не побачить мене. Чи не краще мені самому повіситися в лісі на сухій гілляці?
Довго міркував я отак. Коли я добре наївся страху і гірких думок, аж серце боліло від них, знову з’явилася в мені розрада, бо та, як уже здавна ведеться, що людина знайде в самій собі і отруту, й ліки від неї і з своєї власної душі, немов з тієї самої криниці, і гіркоти, і солодощів нап’ється, а звідки тривога йшла, звідти враз і відвага росте. Хіба я справді такий уже злочинець? Хіба я зробив щось, маючи нечесний намір, пожадливість, жорстоке серце? Якщо я вбив Кайдаша, то не тому, що хотів його вбити, а лиш себе захистити, бо хто знає, чи не скатував би мене на смерть той поганий чоловік і що мене чекало б? До того ж ішлося не лише про мою власну шкуру, а й про Семенів секрет, про закопану таємну річ, берегти яку я дав присягу. Отже, перед людьми я, може, й злочинець, але перед власним сумлінням, бачить бог, що ні. і коли б я тепер став перед матір’ю, то міг би сміливо глянути їй в очі і вона, певно, не вважала б мене злочинцем.
Тепер у мене з’явилося трохи відваги, тому лісова глушина не здавалася вже дуже страшною, а завтрашній день не уявлявся таким чорним, хоч було ясно, що доля кинула мене в світ, як камінь з пращі, і я вже летів, не знаючи, де впаду. Тепер треба було думати, як вийти з лісу, в який бік іти, де шукати людей і хліба. А де подіти викопаний мішечок? Вийняв я його з пазухи — річ маленька, легенька, а, дивись ти, давить мене, наче лантух проса.
Досі я не мав часу розглянути добре, що воно за річ, тепер придивляюсь і бачу: мішечок зроблено з м’якої шкіри, що її називають сап’яном, і зав’язано шовковим червоним шнурком, а в мішечку щось тверде, кругле, наче яйце. Думаю: розв’язати мішечок чи ні? Чи можна мені зробити це? Чи не порушу присяги? Не заради цікавості, а заради обережності хочу подивитись на ту річ, аби знати, як її ховати, як носити, щоб не розбити, якщо вона, крихка, і не попсувати, якщо вутла.
Несміливо, майже із страхом, розв’язую мішечок, неначе там жива гадюка сидить. Дивлюсь, у мішечку справді чорне яйце! Беру в руки, бачу, що воно із заліза, але, не таке важке, як коли б було все лите з металу. Придивляюсь ближче: з одного боку в залізному яйці є завісики, а з другого — маленький замочок, видно, дуже майстерно зроблений, бо очко для ключа таке малесеньке, як пшеничне зернятко. Отже, думаю собі, залізне яйце є лише коробочка, котра містить у собі ще щось, що залишиться для мене таємницею, бо ключика в мішечку не було.
Я був радий, що нема ключика: цікавість завжди може спокусити людину, а надто молоду, і хто знає, чи не відімкнув би я ту коробочку, коли б знайшов ключик, а потім страждав би від тривоги і докорів сумління, що зламав присягу, бо якщо Семен не хотів мені сказати, яку річ він закопав, то, мабуть, не бажав, щоб мої очі будь коли оглядали її. Нехай же собі оте заховане лихо сидить там, де його замкнуто, досить з мене знати, що це чорне яйце ні стовчеться, ані попсується і я можу носити його в кишені, як хочу.