Але хоч та чорна коробочка була маленька й легка і сховати її можна добре, проте для мене вона важила цілий центнер. З нею я почував себе невпевнено, бо як не згубити її, як не виказати себе, як викрутитись, коли мене почнуть десь трусити, а це зовсім нетрудно: бідному хлопцеві довго не шукати напасті і злої пригоди. Я ніби ніс крадене золото або мав погане сумління, і на мені, невинному, весь час, як на злодії, горіла шапка.
Рушив я в дорогу темною, глухою пущею, бо в той час ліси тяглися від Самбора в різні боки на цілі милі і були ще незаймані. Тільки пізніше пани почали люто рубати, нищити і палити їх, виготовляючи з дерев клепки днища, корабельні щогли, попіл і поташ, і все це спускали рікою до німців, отже можна сказати, що цілі ліси з польської землі спливли Віслою до Гданьська. Завдяки Семеновій науці, я, пробираючись через ліс, не блудив і не кружляв, як це трапляється з необережним, що блукає по бору і опиняється знову там, звідки вийшов. Я йшов упевнено в одному напрямі на схід, хоч і не міг знати, куди заведе мене ця дорога.
ішов я майже цілий день, лише зрідка роблячи короткі перепочинки, бо хотів якнайшвидше віддалитись од того проклятого місця, де убив Кайдаша, а тоді я був певний, що справді вбив його. Одяг мій обтріпався і подерся, босі ноги покалічились, але, незважаючи на голод, біль і жахливу втому, я пробирався все далі й далі і не бачив кінця-краю цьому, бо вже, мабуть, було далеко за полудень, а ліс переді мною не рідшав, і людського сліду в ньому не було помітно. Я мало не вмирав від голоду і втоми і в розпачі думав, що тут я, певно, пропаду марно, коли раптом недалеко поперед себе почув ніби людські голоси.
Спершу я подумав, що то, може, розбійники, про яких я з дитинства наслухався різних страшних казок, як вони кочують по лісах і ділять між собою награбовану здобич, і завжди їх буває дванадцять, а ватажок тринадцятий. Обережно посуваюсь далі із-за дерев бачу невелику лісову поляну, а на ній — купку людей, одягнених по міському; жодний з них не виглядав розбійником. Цілу ніч і майже цілий день я самітно провів у лісовій пущі, тому й зрадів, побачивши людські обличчя, але на мене напала несміливість через те, що вони мешканці міста, а з міськими я ще не бував разом. Виходжу на полянку і, знімаючи шапчину, кажу:
— Слава Ісусу Христу!
Здається, вони не сподівалися гостя з цього боку, з самої гущавини, бо перелякано посхоплювались із землі, і ніхто з них не відповів іна моє привітання. Я подумав собі, що нічого мені, бідному простакові, робити між ними, і вже збирався минути їх і йти в ліс. коли чую, один з них кличе:
— Гей, пане аркуаріус!..
Ніколи не чув я такого олова і, не озиваючись, мовчки йду далі.
— Ге-гей, куди ж ти? — кричить до мене той самий голос. — Від татар чи на татар?
Озирнувшись, бачу, що це кричить хлопчина років чотирнадцяти, менший за мене, одягнений по міському, але у витертому й трохи полатаному гермачку[7], у повстяній шапці, надітій набакир і прикрашеній півнячим пером. Обличчя в хлопця щире й приємне, очі цікаві, він сміється до мене і глумливо дивиться на лук, що стирчить з-за мого плеча.,
— Не татарин я і ніякий не аркуарій, — кажу тому підліткові, бо мені вже ставало прикро, що він глузує з мене.
— Аркуаріус — це лучник, — пояснює підліток і додає:— «ГриГриГрицю, іди ж, хлопче, до школи, коли не вмієш по латині».
Я подумав, що він жартівник і що проти його язика я не встою, бо мені, голодному і втомленому, скоріш до плачу було, ніж до жартів, отож і вирішив зійти йому з дороги. Тільки тепер я помітив, що з одного боку між дерев уже добре пробивається світло, значить близько чисте поле, і жваво попрямував туди.
— Стій же, чоловіче! — знову гукає підліток з півнячим пером на шапці і, скочивши з місця, хапає мене за руку. — Невже ти хочеш попасти в татарські пута? Чи тобі спішно треба в Дикі поля, до Криму?
— Не рухайся, присядь! — закричали й інші, що були на поляні.— Як тільки ти виставиш лоба з лісу, то й до нас покажеш їм дорогу, кат тебе забирай!
Верещать на мене всі разом так, що не зрозуміти, чого вони хочуть, аж поки той підліток не гримнув на них:
— Ви своїм криком швидше покажете дорогу, ніж він! Такий зчинили вереск, що справді було б дивно, коли б татари не почули, навіть якби у себе вдома, на Перекопі, були!