Одразу ж зробилося тихо, хоч мак сій, а один чолов’яга з великими вусищами, гострою бородою і з заржавленою шаблею при боці, який до цього мав страшний погляд і показував таку мужність, ніби збирався гризти татар зубами, мов горіхи, тепер, почувши слова підлітка, зблід як полотно і покірно сів на траву, трясучись від страху.
— Коли б то ми всі бували на війнах, як ось пан Григор, — усміхаючись самими очима, казав далі моторний хлопчина з півнячим пером на шапці,— і мали при боці отакий меч, жахливо пощерблений об татарські потилиці, то я був би зовсім спокійний, а ви могли б кричати, як завгодно. А що, пане Григор, ви, певно, не боїтеся татар?
— А чого б це я мав боятися? — відповідає чоловік із гострою бородою і надувається, і вуса крутить, і знову грізно позирає довкола, аж очі в нього перевертаються, а сам при цьому хропе, як лев. — Чи для мене татари — новина? Хррр! Нехай лиш котрий покажеться! Хррр! — і, кажучи це, вдарив по шаблі.
— Хто міг би сказати, — продовжує розповідати цікавий підліток, який мені дедалі більше подобався, — що цей лицарський муж, пан Григор, до кравецького цеху належить! Така гетьманська душа, а мусить розважатися голкою і ножицями! Пане Григор, а скільки ви вбили турків під Хотином?
— Кат би їх там рахував! — каже пан Григор із грізним поглядом, — але коли б кожний з тих, що там були, діяв так само, як я, то до ночі ми перерубали б ту погань! Хррр!
Хлопчина з півнячим пером моргнув до мене, а тому, що замолоду пустун пустуна завжди легко зрозуміє, я схоплююсь на ноги і, вдаючи переляк, питаю:
— А що це там рухається між деревами?
Тільки но я сказав це, як пан Григор увесь зіщулився, і відразу з лицаря баба стала, трясеться, очима милосердя просить.
Усі почали сміятись, а було на поляні ще два мулярчуки і один чемний ремісник, котрий працював у золотарів, а тепер ішов до Львова шукати роботи. Пан Григор знову нажив вуса і нахмурив брови по гусарськи, потряс своєю шаблюкою і, дивлячись на мене, сказав дуже войовничо:
— Цьому смаркачеві, видно, заважають вуха, хррр! Я швидко йому пообрізую їх, хррр! Коли, ти зроду боягуз і душа в п’яти тікає від самого шелесту листя…
— То не лякай таких лицарів, як пан Григор, — докінчив веселий хлопчина. — Пане майстер, хррр! Що у вас так дзвонило хвилину тому, ваші ножиці чи зуби?
Посміливішав я трохи й питаю цікавого хлопчака, котрий, як я пізніше довідався, називався Урбанко, чому вони тут сидять і звідки їм спало на думку базікати про татар. Він розповів, що за кілька миль від Львова несподівано з’явилися татари, попалили села навкруги міста, пролили багато крові, награбували скільки хотіли і, що найсумніше, забрали в ясир, напевно, кілька тисяч людей. їх орда вже почала вертатися додому, але малі загони ще крутяться і рвуть, що вдасться.
Рятуючись від чуми, — продовжував розповідати хлопець, — я вихав із Львова разом з паном Геліасом, першим помічником пана Шпитка. Ми були в селі, недалеко звідси. У Львові чорна смерть щодня змітала сотні людей. Кажуть, десять тисяч померло. А у вас не було зарази?
— Була і в нашій стороні пошесть, — відповідаю Урбанкові,— але тільки в Самборі і по містечках; а наше село минуло це страшне нещастя, як чорна градова хмара, що одних тільки полякає, а на других з громами висиплеться.
— Сьогодні вранці,— говорить, далі Урбанко, — ми втрьох: я, пан Григор Невчасний і золотар Лоренц, вихали до Львова, бо тим зараза вже вщухла. По дорозі зустрілись ним оці мулярчуки. Пан Геліас, котрий мене з доброї ласки взяв з собою із Львова і таким чином урятував від смерті, повинен був слідом за нами виїхати другим возом. їдемо ми бічною дорогою, страшенно вибоїстою, і вже недалеко було до Львівського шляху, коли бачимо, мчить на коні якийсь двірський наймит так, ніби за ним сама смерть гналась, і, минаючи нас, кричить: «Тікайте, люди, татари йдуть!» Селянин, який віз нас, скочив на землю, випріг коней, сів на одного з них і помчав скільки шкапа мала сил слідом за тим наймитом, залишивши у полі воза і нас на ньому. Пан Григор Невчасний, який гідний воювати із самим славним Альбертом і на хотинській війні був, бо він людина мужнього серця, тямуща в лицарських справах, зараз же показав дорогу до лісу. Ми — за ним і тепер сидимо тут. Отак пан Григор урятував нам життя, бо він славно вміє, робити це; під Хотином він чудово собі самому врятував його, дуже стежачи за тим:
Щоби так був завжди смілий,
Щоб з війни вернувся цілий.
— А чи не так було, пане Григор? — додав Урбанко і подивився на пана Григора з веселим усміхом.
— А може, татар зовеш нема, — кажу я на це, — може, це лише страхи? Ану, вийду я з лісу і подивлюся.