Були тут речi i для здоров'я, i для розкішiв, усякi лiки, ластощi: конфети, солодощi, марцилани, соки, а також дорога горілка з рiзними дивовижними смаками, i запахами. Але серед ліків і секретних приправ у крамниці були ще бальзам і теріак, — найдорожчі товари, що їх берегли, як скарб. Пан Геліас розповідав, що бальзам тече з особливих дерев, які ростуть тільки в одному єдиному місці, в Єгипті, там, де живуть чорношкірі люди, а росте таких дерев усього 400. Тече той бальзам з дерева, як сік з нашої берези, коли її надріжуть, і має дивно гарний запах. Він чудово виліковує рани.
Теріак також завжди був під замком і коштував дуже дорого. Ще в дитинстві чув я про нього, бо батько завжди мав дрібочку теріаку від львівських вірмен, товари яких возив. Але тільки тепер зрозумів я, чому люди цінять його, і як золото і скарб, бо теріак уміють виробляти тільки у Венеці. Там лише наймудріші фармацевти знають секрет його виготовлення, а саме: щоб одержать теріак, потрібно шістдесят чотири різних складових частини найрідкісніших і найдорожчих ліків, а найголовнішою з них є чудодійне м’ясо з певного вужа, якого надзвичайно важко знайти і спіймати.
Позаду крамниці була кімната з міцно загратованим вікном, що виходило на подвір’я. В тій кімнаті стояли два широких письмових столи, стіл з книжками і велика залізна скриня з майстерно зробленим замком на два ключі. В іній лежали гроші і важливі папери. За одним письмовим столом завжди сидів пан Геліас, другий стіл був пана Шпитка; на тому столі лежала оправлена в білу ослячу шкіру книга, така важка, що її ледве можна було зсунути з місця. Проте ніхто не мав права торкатись цієї книги, немовби це була якась святиня.
Одного разу, коли мені звеліли витерти в тій кімнаті пил, я розгорнув книгу і прочитав лише заголовок, та й то добре дістав по вухах від пана Шпитка, який зловив мене на гарячому. Після того я обходив її десятою дорогою, як злого пса, що кусає мовчки. Однак пам’ятаю, що в заголовку було написано: «Головна книга кредиторів і дебіторів для справ моєї, Ярослава Шпитка, торгівлі, котрим справам хай бог дасть добрий початок, щасливу середину і найдосконаліше закінчення на славу його святу, ради чесності тіла і душевного спасіння. Амінь».
Пан Геліас записував у ту книгу все, що було куплено і продано, що хто панові Шпиткові і що кому пан Шпитко був винен, яку комерцію і з якими купцями укладено, і скільки якого товару повинно бути на складі. Отже, в книзі все до лота і гроша було обчислено.
На стіні, недалеко від письмового стола пана Геліаса, була прибита копилка і,з щілинкою для вкидання грошей, а на ній було написано: «Урбанкові до Падуі».
У копилку кидали гроші не лише пан Геліас і пан Шпитко, але, на їх умовляння, також купці, і міщани, і пани, що приходили до крамниці, вкидали туди часом то орлик, то злотий, то гріш, а коли траплявся якийсь великий пан, що платив свої рахунки в крамниці або задоволений був справою, то і червоний злотий падав у щілинку копилки між мідяків і срібла.
Не так легко доводилося мені опановувати все, що від мене вимагалось, щоб не їсти даремно хліба пана Ярослава. Спочатку я лише замітав крамницю і контору, чистив аптекарський посуд, тиглі, колби, потім звеліли мені ходити до складу в індермах помагати вантажити товари та відправляти дешевші речі, і тільки, коли я більше підучився, що, богу дякувати, мені давалося легше, коли вже я розумівся на вазі, то став добре розрізняти, що таке вага гданьська, вроцлавська і нюрнберзька, що таке лашт, камінь, квінтал, безмін, ока турецька, шіффунт, гривна; всі ці ваги вживаються у львівській торгівлі, бо тут і німець, і італієць, і англієць, і турок торгує, а кожний по своєму важить і по своєму платить: той червінцями венгерськими, той цекінами венеціанськими, той аспрами, піастрами, той злотими, той леями і так далі, отже добре треба помізкувати, поки перерахуєш усе це на однакову монету. Потім я вже і в крамниці допомагав і знав, скільки який товар коштує, сам я вже тямив, що продати і як треба записати. В цьому мені не стільки пан Геліас, бо він ніколи не мав часу на це, скільки Урбанко допоміг. Той, бувало, сидить зі мною в комірчині до пізньої ночі та вчить мене правильно писати та рахувати.
Пан Геліас знав про мене все, бо я мусив йому про все розказати, тільки про Семена, Кара-Мордаха і залізну коробочку промовчав, тому що завжди пам’ятав присягу. Знав пан Геліас і жалібну історію мого батька, про якого я не міг забути ані на хвилину, ще сподіваючись, що він повернеться або що я його живого знайду десь у поганській неволі і викуплю. Школяр навіть ходив зі мною кілька разів до пана Криштофа Жеребковича довідатися, що сталося з тим караваном, з яким поїхав мій батько до турків. Але пана Криштофа не було у Львові: він як «королівський посланець» саме поїхав до Стамбула і не швидко мав повернутися, а його заступник тільки жалю мені додав, «бо, — сказав він, — як же твого батька відшукати, коли на той караван у Родопських горах, або, як тамошні болгари кажуть, на Деспотовій Планині, напали розбійники, забрали товар, а хто не втік, того на турецькі галери продали».