А я все таки не втрачав надії, що поїду до турків і розшукаю батька. У Львові я багато наслухався про людей, які половину свого життя втратили в ясирі у поган, а все таки повернулись додому — мені навіть показували їх; багато бачив я тут купців, що їздили торгувати за моря і гори і повернулись додому живі здорові; чимало турків торгували своїми товарами на львівському ринку. Отже, те, що мені недавно здавалося ще справою неймовірною і майже чудом, я готовий був тепер здійснити, бо мав сміливе серце, тільки б трапилась яка небудь нагода та коли б грошей заробити.
Тих, що бували в Туреччині, я розпитував про людей, про дороги і тамошні звичаї, благав пана Геліаса поговорити з баришниками і міськими перекладачами, бо він знав кожного, хто приїхав з турецького краю до Львова або вибирався туди. Як тільки випадала в мене вільна хвилина, я бігав між вірмен і питав, і наслухував, чи не прийшов який караван або чи не відходить, так що мене вже знали через це у Львові і не один тут висміяв, навіть вилаяв мене.
Пан Геліас не раз балакав іпро мене з паном Ярославом, і хоч обидва вони вважали мрї наміри запалом молодого серця, все-таки, як мені здавалося, в душі хвалили, що рвуся в далекий світ не тільки з цікавості, а й щоб виконати обов’язок сина. Якось, одного дня, коли ми перебирали товари в індермаху, пан Домінік зовсім несподівано сказав.
— Ганусю, можеш мені позаздрити. Я підслухав, що пан хоче послати мене в Туреччину по товар, не знаю тільки, чи цього року, чи найближчої весни.
Я аж підскочив до нього і зачав благати:
— Пане Домінік, якщо маєте брати якогось помічника, то візьміть мене з собою!
— Я радо взяв би тебе замість іншого помічника, — каже пан Домінік, — бо без помічника пай Ярослав, певно, мене не відправить, але це не від мене залежить, та навіть і говорити тобі про це не годилося. Отож, і словечком не обмовся нікому, що я тобі сказав, бо пан розгнівається. Чув я також, що незабаром і пан Захнович вибирається до турків, правда, тільки до Добруджі по коні, але, напевне, поїде в тому ж каравані, якого повинен вести пан Арменак.
Я вже й роботи гаразд не міг докінчити; слова Домініка так перевернули все в моїй полові, що я раз у раз помилявся на товарі і, наче сліпий, мацав руками паки і міхи. Коли ми закінчили, Геліас покликав мене до контори, де і пан Ярослав був, взяв мене за руку, підвів до письмового столу і показав на стіну. Дивлюсь, біля копилки Урбанка прибита вже друга така сама копилка, і на ній напис: «Ганусеві до турків».
У мене аж сльози з’явилися на очах від щирої вдячності. Я підбіг спершу до пана Шпитка, потім до пана Геліаса і обом поцілував руки, насилу втримавшись від того, щоб не просити дозволу їхати з Домініком. Певно, так і зробив би, якби не обіцяв панові Домініку мовчати про те, що він сказав мені допіру.
— Треба тобі,— говорить тим часом пан Шпитко, — справити пристойніший одяг, бо ходиш мало що не обдертий. Пане Геліас, пошліть його з Урбанном до пана Невчасного, нехай йому пошиє таку саму ліврею, як і іншим нашим челядникам.
Тільки но появився Урбанко, ми одразу ж пішли в Галицьке передмістя до Григора Невчасного, до того самого, що був з нами в лісі, коли ми мали оту пригоду з татарами. Пан Григор мав власний будиночок, який називався Клопотівським. Краще й не міг називатися той будиночок, бо пан Григор мав з ним багато клопоту: він одержав його в спадщину з великими боргами і постійно мусив гризтися з кредиторами, так що частіше сидів у ратуші, ніж у себе в майстерні. Все таки ми застали його вдома, і Урбанко, який завжди був жартівником, каже йому:
— Пане Григор, швиденько збирайтеся та біжіть до пана Джорджія Боїма по найліпший фалендиш[9], такий, як носить пан воєвода Боїніфацій Мнішех, а потім зайдіть до пана Дучія, нехай біжить слідом за вами з атласами, оксамитами, золотими матеріями, по нідерландське мереживо пошліть до Вовчка, а по золоті пряжки з рубінами до пана Кудлича, і не жалійте нічого, бо оцей ось пан каштелянович, егомость Ганусь Бистрий, зволить замовити у вас одяг для себе, а одяг повинен бути такий, який личить носити сенаторському паничеві.