Король звелів йому встати і спитав, чого він хоче. Батько, одначе, не встав, лише підвівся на коліна і почав просити затвердження на солтистві, бо злі люди хочуть його звідти вигнати й зробити жебраком.
Якусь хвилину король слухав терпляче, а потім, показуючи на одного із своїх придворних, сказав:
— Розкажи он тому, — і усміхаючись додав: — Чуєте, Сольський! Зверніть там увагу на справу цієї людини, бо це ж наш королівський візник, auriga regius.
Прибувши до Львова, батько покірно нагадав про себе панові Сольському, якому король доручив його просьбу, а той відіслав його до другого, другий — до третього, і так посилали його від Аннаша до Кайфаша[5], аж нарешті писарчук канцлера записав собі, про що йдеться, і сказав батькові:
— Їдь ти, чесний чоловіче, додому, прийде тобі декрет королівський на грунт: листа буде надіслано до замку в Самборі.
Хоч нехоч, а мусив батько задовольнитися такою обіцянкою, бо де ж бідному хлопові турбувати своїми справами панів, та ще й у дуже неслушний час, коли всі голови були набиті воєнними справами: саме тоді королевич Владислав, а тепер наш милостивий монарх, воював з турками, і хто живий був у Львові, тільки про цю війну говорив і нею журився. Та й небезпечно було баритись у Львові — краще тікай, чоловіче, а то ще до Хотина з гарматами поженуть. А все таки батько мій повернувся додому веселий, оповідав матері і мені багато цікавого про короля, хвалився перед сусідами, підстаростою і дядьком Валентієм, що король іменував його своїм фурманом, і навіть запам’ятав сказані королем латинські слова «auriga regius», тобто «візник королівський». Мені було тоді тринадцять років, і брат моєї матері, дядько Валентій, дяк у костьолі, або, як тоді називали, кантор, навчив мене трохи читати й писати. Отож я, де треба і не треба, — на дверях, на скринях, на столі,— виписував то крейдою, то вуглиною товсті, криві букви, складаючи латинські слова «auriga regius», які, здавалося мені, означали те саме, що гетьман над візниками.
Однак незабаром наші добрі сподівання розвіялись, бо минав місяць за місяцем, а затвердження королівське на батькове солтиство все ще не надходило. Підстароста, коли батько повернувся такий підбадьорений королівською обіцянкою, трохи сховав роги, а тепер знову почав наступати на батька щоразу щільніше, маючи за спільника одного мадьяра, гайдука і великого колись фаворита воєводи Мнішеха. Той мадьяр, на прізвище Кайдаш, ще хлопчиком узятий був на панський двір, а тепер у Підбужі при підстарості сидів мовби на ласкавім хлібі, і саме йому старий лан ніби подарував наше солтиство. Отож обидва допікали батькові. «Або подоброму забирайся звідси, або витрясемо тебе з солтиства, — погрожували вони, — бо в замку ми вже справу виграли!» А це була безсоромна брехня: декрету вони не мали та й не дуже були певні, що королівське затвердження ніколи не прийде. Отже, справи стояли так, що обидві сторони боялися: батько — а що як його скривдять? Підстароста і Кайдаш — а що як затвердження буде?
Коли один і другий бояться, легко дійти згоди між собою.
— Заплатиш нам двісті злотих, а ми, з любові до ближнього, обіцяємо лишити тебе в спокої,— говорив Балчинський.
— Не маєте ви страху ні людського, нї божого! — казав батько. — За гріхи мої дам сто злотих, але вже раз назавжди відчепіться од мене, навіки розквитаймось, і нехай вас бог судить за мене, бідного чоловіка:
— Давай хоча б сто, тільки зараз; це вже з милосердя погоджуємось.
Батько стільки грошей не мав. Тоді, після довгих переговорів, зійшлися на тому, що батько повинен повернути сто злотих до наступного святого Михайла, а за відстрочення мав дати того дуката, якого одержав від його величності короля в Янові.
Коли я, малий хлопчина, побачив, як на очах заплаканої матері королівський дукат потонув у шкіряному гаманці Балчинського, мов у глибокій криниці, серце моє защеміло, а в грудях наче вогонь запалав. Ця кривда мого батька, тяжка і палюча, так вразила мою душу, що все життя своє не забуду того дня, тієї години, і хоч пізніше ще жорстокіші кари божі впали на нашу хату і на наші голови, вони не приглушили найпершої моєї прикрості, так як дзвін, коли раз трісне, вже не стогне, хоч у нього вдариш із ще більшою силою, ніж тоді, коли тріскав.
Тієї зими батько мав мало заробітку, тому ранньою весною 1622 року вихав до Львова із сіллю, хоча вже не радо возив сіль, навіть зовсім уже закинув був солярство, як було сказано, але тепер мусив поїхати, бо треба було заробити грошей, щоб повернути важкий борг до святого Михайла, а також щоб побачитися з вірменськими купцями, спитати, чи не пошлють його з товаром у дорогу, що дало б більший прибуток. Повернувшись додому, каже матері якось несміло, немов боячись її засмутити:
5
Від Анаша до Кайфаша — вираз узятий з біблійної легенди про смерть Христа. Означає з нескінченною тяганиною, волокитою