Коли я прокинувся наступного дня, В неділю, в голові вже не було нічого з того, що не давало мені вчора заснути. Пам’ятав я тільки одне: пан Невчасний уже пошив мені новий міський одяг, і сьогодні я вперше одягну його. Це так радувало мене, що життя здалося мені милим, а світ — гарним, як ніколи. Вдягнувшись, я видався сам собі таким нарядним, зовсім не схожим на вчорашнього хлопця, що подумав: нема вже бідного Гануська, є тепер тільки пан Гануш.
Одразу ж я вирішив піти в місто. Але тут зі мною сталося, як з тією пташкою. Тільки-но я вийшов за браму, дивлюсь і очам не вірю: за кілька кроків від мене йде гайдук Кайдаш, а біля нього — турок Кара-Мордах і золотар Лоренц, той самий, з ніким я познайомився в лісі, під час пригоди з татарами.
Я метнувся назад і заховався в брамі, щоб гайдук Кайдаш не впізнав мене, і вже не тямлю, чого більше відчув я в ту хвилину: страху чи радості? Досі я був певен, що вбив Кайдаша, і він раз у раз поставав у мене перед очима, як мрець, що лежить на поляні в крові, а тут, бачу, йде він живий і здоровий, ще одутлуватіший на обличчі і з ще більшим животом, ніж був до цього.
Великий тягарі звалився з моєї душі і совісті. Отже, я не вбивця, яким досі вважав себе. Я справді був би радий поцілувати гайдука з самої лише вдячності за те, що він живий, хоч це, певно, і вийшло б на мою біду. Про чорного купця я ще в Підбужі знав, що Семен не вбив його на смерть, лише тяжко поранив, але говорили тоді, що йому вже ніякий цирульник не допоможе і що він неодмінно помре. Звичайно, і за Семена я був дуже радий, що він, як і я, не є вбивцею, бо хоч козак про це, мабуть, не думав, однак я все-таки мусив дбати, якщо вже вступив з ним у таємну спілку і дружбу.
Але після першої радості одразу з’явились невеселі думки. Чому Кайдаш приїхав до Львова і для чого з ним Кара-Мордах? Ні про що інше вони не думають, як тільки про Семена, а значить, і про мене, і навіть про мене більше, ніж про Семена, бо про Семена ніхто не знає, де він, а про мене легко було довідатись: я через Мар’янку писав до матері, а мати, певно, з радості іншим розповіла, що я у Львові, на добрій службі чесних людей.
Отак роздумуючи, стою я, заховавшись у брамі, і стежу, куди вони йдуть, а в голові вже виникають питання: яку справу має з ними золотар Лоренц і куди веде їх? Перейшли вони ринок з південного боку до західного, Лоренц провів їх до одного кам’яного будинку, показав браму і повернувся назад, а вони ввійшли в сіни. Я знав, що то був будинок пана радника Уберовича, (який саме тоді був обраний міським війтом і разом з панами присяжними здійснював судову владу; не раз пан Геліас або сам пан Шпитко посилали мене до нього. Лоренц, повернувшись, пішов у напрямі костьолу отців домініканців. Бачачи, що ті двоє залишилися в будинку пана війта, я наздогнав Лоренца, чемно привітавсь і питаю:
— Пане Лоренц, куди це ви вели через ринок турка і отого череваня?
— Пан Семирадський послав мене з ними, щоб я показав, де живе Уберович, бо вони мають до нього як до війта важливу справу,
— А що вони: за люди і звідки? — питаю, вдаючи, що не знаю їх.
— Той, що у довгій чорній бекеші, турецький купець, він каже, що навіть султанський, а той другий — гайдук— із симбірського замку. Прихали за річчю немалою; коли б ми мали те, що вони шукають — гей! гей! — то питали б, скільки Львів коштує.
— Невже шукають цілий віз золота і срібла, а може, й кілька возів?
— Коли б це були вози золота або срібла, легше було б їм знайти їх, але те, що взято у того купця, в жмені поміститься, а все-таки воно варте половини ринку!
— І що ж то за чудесна річ така! — вигукую я і кажу далі, щоб потягнути золотаря за язик: — Жартуєте, пане Лоренц, з мене, простого селюка.
— Це не жарти, а правда, бо йдеться про брильянт, або справжнісінький діамант, незвичайного розміру і найчистішої івоіди. За такий брильянт сотні тисяч дукатів платять. Коли б ти мав брильянт хоч такий, як горошинка, то купив би за нього пару волів, а що вже говорити, коли він з голубине яйце! Отакий великий брильянт узято в того купця.
— У Львові? — питаю Лоренца.
— Не у Львові, а десь недалеко від Самбора: напав там на нього якийсь козак, що служив у пана Конецпольського, порубав його люто і лишив у полі майже неживого, а сам утік з брильянтом.
У мене завмерло серце від цієї розповіді Лоренца, і стало так душно, що в першу мить не міг вимовити жодного слова. Я насилу стримувався, щоб нічим не виказати себе, і, трохи опам’ятавшись, питаю золотаря:
— А панові Семирадському що до того купця і брильянта?
— Як що? Пан Семирадський — золотар ювелір, відомий не тільки на всю Польщу, а й поза Польщею, бо його добре знають і в Туреччині, і в Москві, і в Німеччині. Багато років він сам торгує коштовними камінцями і, певно, не один такий брильянт продав нашому королеві й іншим монархам та князям. Царська казна з Москві ще й досі винна йому десятки тисяч за діаманти, сапфіри, рубіни, смарагди… але що тут балакати, коли в цьому ти нічого не тямиш.