— Тим цікавіше, пане Лоренц, і я буду дуже вдячний вам: за це, — кажу покірно, щоб заохотити золотаря до розповіді.
— Ну, то слухай. Мій пан майстер уже давно одержав листи про цей украдений брильянт. Справа в тому, що князь землі Семигородської Бетлен Габора, який уже сторгував собі цей камінь у того турецького купця, мав переслати його сюди, щоб мій пан подивився на нього, визначив його вартість і пізніше доставив до Амстердама, в Нідерланди, де брильянт мали відшліфувати, бо він ще був таким, як із землі вийшов. Пан Семирадський розповідав нам, що він уже давно чув про той камінь, наче про якесь чудо з казки. Камінь належав одному дуже знатному туркові, султанському паші. У паші цей камінь відібрали козаки в Синопі над Чорним морем, потім паша відбив його у козаків, але через деякий час і сам він, і його брильянт знову потрапили в козацькі руки, а у козаків купив його турецький купець. Цей брильянт має свою назву, бо дуже великі брильянти, тому що їх мало на світі, мають власні назви, як люди — імена. Так, один величезний брильянт називається Когінор, другий — Надир-шах, третій — Могул, четвертий — Флорент. А той, що його забрав у купця якийсь козак, називається, як казав нам пав Семирадський, Око пророка.
Більше звати мені не треба було! Око пророка! Отже, у маленькій залізній коробочці міститься скарб, за який можна купити цілий Львів, принаймні половину ринку! А я, нужденний челядник у торгівлі пана Шпитка, хлопський син без даху і хліба, — повірений і сторож того скарбу, за який кров лилася і за який князі в листах пишуть! І той камінчик, такий чудесний, такий дорогий, що за нього цілого воза золота мало, лежить собі у комірчині, в моїй убогій скриньці, в якій нічого нема, лише кілька сорочок, стара підбузька свитина, пара подертих чобітків і молитовник!
Перша моя думка була — бігти зараз же додому і подивитися, чи залізна коробочка ще лежить у скриньці, яка навіть не замикалася, бо останнім часом я зовсім забув про неї і давно вже не бачив її. Іду отож додому, але не через ринок, бо я боявся наткнутися на Кайдаша, а вулицею, що була позаду нього, недалеко від міського муру. Будинок пана Шпитка мав два входи. Брама, до якої я підійшов, виявилась зачиненою: в неділю її завжди замикали на цілий день, а я, поспішаючи, забув про не. Я хотів уже вертатися, до ринку, коли чую, хтось ззаду сильно вхопив мене за плече. Швидко обернувшись, я скам’янів з раптового переляку, так, наче упиря побачив.
Переді мною стояв Йост Фок, утупивши в мене зелені очі, що світилися, наче в кота. Він посміхався і від цього здався мені ще страшнішим. Не сказавши й слова, але ще сильніше стиснувши моє плече, він повів мене за собою. Хвилину я йшов безвільно, мов бездушна тварина, але через кілька кроків рвонувся щосили, щоб утекти, та Фок ще міцніше стис моє плече і потяг далі.
— Пане Фок, — кажу, — пустіть мене, нащо тягнете?
— То ти мене знаєш?
— А ви мене знаєте? Що я вам винен? Що ви хочете від мене?
— Ти Ганусь Бистрий з Підбужа, — каже Фок спокійним і все ж таким суворим голосом, що мене аж холод пробрав. — Ти Ганусь Бистрий і якщо не підеш зі мною тихо й покірно, як приятель з приятелем, то пам’ятай: я лиш поворухну пальцем, і земля наче розкриється перед тобою, зразу ж тут будуть і Кайдаш і війт, а за ними — міські стражники.
Від приклад палець до уст, наказуючи мені мовчати, і знову подивився так грізно, що у мене по спині дрижаки пробігли. Нічого було тут роздумувати довго. Коли б я боронився і кричав, могло б бути гірше для мене. Отож я й вирішив, що краще, здавшись на волю божу, йти з цим страшним чоловіком, ніж відразу натрапити до ратуші, в тюрму,і в, мабуть, ще страшніші руки Кайдаша, пана війта, міських стражників, і хто зна, може й ката.
Так ми вийшли на Руську вулицю і дійшли до Фатрівського будинку, де жив Фок. Піднялися на перший поверх. Фок сильно постукав у двері. Через кілька хвилин нам відчинила стара бридка баба, закутана в жовту хустку, з-під якої висувалися пасма сивого розкуйовдженого волосся. З великими круглими окулярами на горбатому носі воїна була схожа на сову. Я ніколи не бачив чарівниці, але коли прибув до Львова, Домінік розказав мені, що рік тому спалено стару кушнірку Шужикову, яку уряд звинуватив у тому, ніби вона знається з нечистою силою. Тепер я подумав, що Шужикова, певно, виглядала так, як ця страшна баба. На моє щастя, Фок дав знак тій бабі, а була то його мати, щоб вона йшла собі, бо я боявся цієї відьми, може, більше, ніж його самого.