Побігли по мені від ніг до голови мурашки, волосся стало дибки на голові, бо я чув про це багато ще на селі, і Домінік оповідав мені, як злочинців у Львові катують, як їм кат припалює боки свічкою, рве тіло розпеченими кліщами та й інших жорстоких болів завдає, аж поки не признаються вони у злочинстві і не викажуть своїх спільників. і часто трапляється так, що найневинніша людина, яку запідозрили в злочині, не витримуючи тортурів, обвинувачує саму себе й інших, наговорює на себе те, чого не робила, щоб вирватися від ката, а потім уже без жалю йде на шибеницю або під меч, адже з понівеченим тілом усе одно не змогла б довго жити»
Фок не зводив з мене очей, стараючись угадати, що зі мною діється.
— Схаменися тепер, хлопче, — мовив він після довгого мовчання. — Якщо не мені, то катові, а все-таки розкажеш. Отже вибирай, що хочеш. Катові виспіваєш усе, а потім настане тяжка покута: меч або шибениця, бо йдеться про розбій, тяжке поранення і крадіжку. А кому з того користь? Ні козакові, ані тобі, лише туркові Мордаху.
— Вам теж ніякої користі, — кажу вже сміливіше, ніж до цього.
— Звичайно, ніякої, — погоджується Фок, — але тим гірше для тебе і твого батька, який, казали мені, живе в татарській неволі.
Прояснилось мені в голові, коли вів сказав це. «От куди ти пнеш, пане Фок, — подумав я собі. — Ти думаєш про власну користь; тримаєш мене тут не для якоїсь справедливості і не для того купця, а для себе, щоб я виказав тобі те, що козак Семен довірив мені».
— Пане Фок, — питаю, — як же це ви придумали? Ви собі хотіли б?
— І собі, й тобі, —відповідає, — бо ти сам не продаси тієї речі і не з’їси, навіть від шибениці нею не відкупишся. Тільки-но покажеш її кому-небудь, одразу тобі голову знімуть. А якщо на мене звіришся, будеш багатий, викупиш тата з неволі і з мужика зробишся паном. У моїх руках це — золото, а в твоїх — смерть. Маєш віз і перевіз; вибирай, тільки зараз же, в цю хвилину, інакше буде пізно.
Захотів нечесний німець спокусити мене, але я подумав собі: «Не вволиш його волю, то згубиш тіло, а вволиш, то згубиш і тіло, і душу. Тепер у мене чисте сумління і нічого в серці нема такого, щоб соромитись, а якщо послухаю цю людину, зразу стану злочинцем і зрадником. Нехай же станеться зі мною що завгодно, але вірності я додержу і присяги своєї не зламаю». Тільки-но я хотів сказати про це Фокові, коли раптом почувся сильний стукіт у двері. Фок швидко схопився з ослона, подивився на мене, потім пробіг очима по кімнаті, мовби шукав, де б мене заховати.
— Хто там? — запитав він і знаком звелів мені мовчати.
— Відчиніть, будь ласка, пане Фок, це ми, я і пан Мордах, — обізвався голос за дверима.
Я відразу впізнав голос гайдука Кайдаша. «Тепер я пропав!» — злякано подумав я, бо опинився між двома вогнями, між двома зміїними пащами. Ліворуч — ворог і праворуч — ворог, а я, безпомічний, посередині; доведеться лише чекати, хто перший схопить мене в свої пазурі. Мені здавалося, ніби я летів у безодню і на дні її вже бачив смерть!
Однак сталось інше. Цих гостей налякався не тільки я; Фок теж був не дуже радий їм. Озирнувся він швидко по кімнаті, потім раптом ухопив мене за руку і потяг до якихось низеньких дверцят.
Я думав, що то стінка шафи для зберігання суконь. Фок відчинив їх, штовхнув мене наче в якусь темну нору і замкнув ті дверцята на ключ. Я скотився кудись униз, ніби на круті вузенькі сходи, і ледве затримався на них. Довкола мене стояла темінь, мов у підвалі.
Х Втеча
Помацавши біля себе, я зрозумів, що справді лежу на вузьких східцях, які ведуть униз, але що там унизу, цього в темряві не було змоги побачити. Вгорі наді мною, крізь щілини дверцят, в які Фок так несподівано викинув мене, пробивалося світло з кімнати. Я підліз трохи вище, під самі двері, і почав слухати, про що розмовляють у кімнаті.
— Це погано, — каже Фок, — якщо не піймали ще того хлопця.
— З ратуші відразу ж послали стражників до пана Шпитка, — говорить Кайдаш, — але його там не було. Вийшов рано і досі ще не повернувся.
— То й не повернеться, — зауважив Фок.
— Він збирався йти тільки до костьолу, отже, схоплять його напевно, а може, вже й схопили. Ми прийшли до вас, пане Фок, щоб ви йшли з нами до ратуші як свідок, бо ви ж бачили, що сталося того дня їв лісі і як ми застукали того хлопця на копанні. Пан війт звелів просити вас.
— Не допоможе ні пан війт, ні моє свідчення, якщо хлопця немає.
— Буде, — обзивається третій по-українськи. Це був, певно, купець Мордах, який умів говорити лише по-турецьки і трохи по-українськи. — Вже на нього чекають у того купця і шукають його по всьому місту.