Нарешті я вийняв вікно і всуваюся в отвір. Помічаю з великою радістю, що отвір досить великий, щоб просунутися в нього плечима. Лежачи у вікні на широкому мурі, роздивляюсь, що знаходиться там, унизу. Бачу дуже тісне подвір’ячко, оточене високими мурами; всі мури глухі, жодного вікна в них немає. Один з мурів, ліворуч, був, очевидно, від Зарваниці, другий, напроти мене, — від вулиці Шотландської, третій, праворуч, — від кам’яного будинку пані радникової Коженьовської. Дивлюся в самий низ під собою і тут, на свою велику втіху, помічаю двері, які не можуть відчиняться нікуди інде, лиш у сіни цієї кам’яниці, в якій я сиджу замкнений. Отже, якщо мені поталанить спуститися на землю, то матиму змогу вийти на ринок, а я вже побоювався, що з того цілком замурованого подвір’я нема виходу і що я знову опинюсь у клітці.
Як же спуститися вниз? Злажу по риштуванню на підлогу і тут швидко догадуюсь, як це зробити, бо в комірці багато полотна. Попсував я його більше, ніж треба було, не дбаючи про те, що пані Фокова буде гніватися. Надер я з полотна смуг і нав’язав стільки, що міг би спуститися не лише з одного поверху, а мало що не з вежі ратушевої. Не маючи як прикріпити цей канат коло самого вікна, я прив’язав його міцно до двох залізних кілець по обидва боки кованої скрині, протягнув поза столом, а звідти він мав піти крізь вікно, але я ще не пускав його, поки не настав для цього час. Мені здавалося, що тікати найкраще ввечері. Підготувавши все для втечі, я ліг на підлогу, бо від утоми боліли в мене всі кістки, і, сам не знаючи як і коли, міцно заснув.
Прокинувшись, я дуже перелякався, бо надворі вже спустився присмерк. Гнівався я сам на себе за те, що такий необачний, що не боровся із сном, бо легко міг проспати аж до повернення Фока, а тоді вже не було б мені порятунку. Я зірвався на ноги, ніби на мене хтось мечем замахнувся, і, помолившись панові богу, пішов до риштування. Але щоб просунутися крізь вікно, задом наперед на животі, треба було підвищити риштування. Помогли мені в цьому дві порожні дерев’яні діжечки, які я поставив на самому верху догори дном якнайбезпечніше. Подумав я також і про те, що, просуваючись крізь вікно, я муситиму підкласти під себе руки з канатом, а значить, поздираю долоні об мур. Тому, щоб цього не трапилось, я сяк-так обгорнув їх полотном.
Потім виліз на верх риштування, міцно затис у руці канат з полотна, ліг рачки, вистромив ноги у вікно і почав сунутися.
Не така це була летка справа, як мені спочатку здавалось: я не мав на що спертися, бо все риштування могло завалитися щохвилини. Отож мусив я посуватися сам собою, як вуж, а потім, мов щупак, кидати себе назад, щоб у такий спосіб вибратися з вікна. Коли ж нарешті я висунувся більш як наполовину і кинувся щосили вниз, то так страшно вдарився руками і головою об стіну, що мало не втратив притомності і ледве не випустив з рук каната. Отоді-то я напевно впав би і скрутив собі в’язи. На щастя, якось я втримався. В цей час пролунав великий тріск, усе риштування в комірці завалилося, бо як тільки я смикнув канат, усе, що було на скрині: діжечки, книжки, кульгавий стіл, — попадало на підлогу, але я приземлився щасливо.
Опинившись унизу, я метнувся до єдиних дверей, що були на подвір’ї, перебіг довгий темний коридор, шмигнув у сіни будинку, з сіней — у браму, з брами — на ринок. Не думаючи над тим, куди б заховатись, як тільки буду вільний, я пробирався навмання до вулиці Руської. Та ледве пробіг я кілька кроків, як чую, хтось женеться за мною і кричить, щоб мене держали. Із страхом упізнаю, що це Фок. Щодуху мчу я, мов стріла, коли раптом перебігає мені дорогу мулярчук, італієць Банті, хапає за горло і кричить:
— Стій, злодію!
Хочу з силою відштовхнути його і був би відштовхнув, але цієї миті Фок хапає мене за плечі. Вириваюсь од нього, як можу, хвицяю ногами, вовтужуся, сіпаюсь, пробую кусати, — все даремно, обидва міцно тримають мене, а Фок щосили тягне до своєї кам’яниці. Я подумав, що це кінець мені, бо навіть кинджала де можу вийняти, щоб оборонятися, так міцно держали мене, один — за горло, другий — за плечі. Раптом якісь величезні ручиська майнули коло мене в сутінку: одна хапає за потилицю Фока, друга — Банті, і, поки я ще раз шарпнувся, обидва гепнулись на землю. В цю хвилину хтось схопив мене за руку і шепче на вухо:
— Тікай за мною!
Це був Вороба. Поки ті двоє піднялися з землі, він уже відбіг далеко — до Босацької хвіртки, а я — за ним.