— Мені піти зараз? — питаю.
— Ні, побудь тут ніч і завтра день, але щоб тебе ніхто не бачив. Один тільки Вороба знатиме про це. Тридцять років служу панові Ярославу і ще жодного разу не збрехав йому; завтра вперше скажу неправду: коли він запитає про тебе, відповім, що нема. Ти врятував мене від нещастя, може, від смерті; і я хочу врятувати тебе від нещастя, а може, й теж від смерті. Більше я нічого вже не зможу зробити для тебе.
Серце моє стислось від великого жалю, що втрачаю і добре ім’я, і добродія, що всі ті чесні люди, яких бог послав мені, сироті, вважатимуть тепер мене злочинцем і що знову змушений я буду тинятися по світу, як собака без хазяїна. Заплакав я і слова не можу вимовити. Геліас з хвилину дивився на мене мовчки, потім сказав:
— Твої сльози я бачу, але не знаю, чи від чистої душі й щирого серця вони. Якщо ти не вчинив ніякого злочину, бог не покине тебе. Перед тобою простелиться дорога, на якій зможеш знайти велику втіху, якщо ти гідний цього. Зараз ти матимеш те, чого бажав найбільше: поїдеш до турків!
— До турків! — скрикнув я, не вірячи власним вухам.
— Це — воля божа. Папери, які ти виніс з дому Фока, я віддав братові лікаря Курція, панові Курті з Венеці. То боргові кріпості і записи на великі суми, що належали небіжчикові-братові; хто знає, чи одержав би він будь коли гроші без цих паперів, хоч у них закладено великий маєток? Тому в подяку за це пан Курті дав тобі десять цекінів. У твоїй копилці також назбиралося трохи грошей, разом буде досить значна сума, з якою ти можеш шукати батька. Якщо все обійдеться щасливо, то дорога туди й назад нічого тобі не коштуватиме.
Я впав до ніг пана Гелі аса і хотів поцілувати його стопи, але він не дозволив цього.
— На твоє щастя, — казав він далі,— пан Арменак завтра виїжджає з караваном до Туреччини. Я попрошу його, щоб узяв тебе з собою як свого челядника. Ти повинен ретельно і вірно служити йому в дорозі, бути слухняним і поштивим у всякий час — поганий і добрий. і не лише для того, щоб мені не було соромно за тебе, а й для того, щоб ти не зробив собі великої шкоди і не накликав на себе біду, бо я повинен тебе попередити, що коли ти в чому небудь провинишся і не виявишся гідним тієї служби, пан Арменак скине тебе з воза і покине самого, хоч би це було в пустелі чи між людоїдами.
— Коли б він, — відповідаю на це, — взяв мене навіть для наймерзеннішої роботи чи для того, щоб я вночі бігав біля возів і, як собака, на злодія гавкав, то й тоді, пане Геліас, я вірно служитиму йому.
— Дам я тобі також листа до ксьондза Бенігнуса, який тепер живе в Адріанополі і про багатьох християн-бранців знає; можливо, він чув що-небудь і про твого батька, то й допоможе тобі. І гроші, і лист передам тобі завтра ввечері через Воробу; від нього ти дізнаєшся й про те, як знайти пана Арменака. А завтра весь день сиди у сховку, щоб тебе, боронь боже, ніхто не побачив, бо йдеться про твоє життя.
Сказавши це, Геліас швидко вийшов, не залишаючи мені часу подякувати йому, а Вороба замкнув мене на ключ. Ліг я на порожніх міхах, проте цілу ніч аж до ранку не заснув і на хвилину. Наступний день тягся для мене неймовірно довго, здавалося, йому не буде кінця. Я весь час був сам, ніхто до мене не заглядав, крім Вороби, який приніс мені їсти, але ні про що не хотів говорити і тільки бурчав, мов ведмідь. Сидячи в самоті, я мав багато часу на роздуми. Пригадались тоді всі пригоди, що трапилися зі мною протягом цих кількох місяців. Доля кидала мене, мов м’яч, не турбуючись, куди я впаду: на зелену мураву чи на гострий камінь, у терен чи кропиву. Але всі ці жалісні думки забивала радість, що я їду в Туреччину, куди рвався всією душею, ніколи не втрачаючи надії, що звідти повернуся з батьком.
Один лиш важкий тягар висів наді мною, і ніяк я не міг позбутися його. Це — Семенова таємниця, та залізна секретна скринька, яка стільки біди накликала на мене і, певно, ще накличе. Носитися з нею гірше, ніж з каменем на шиї, а позбутися її не можу.
Якби козак не сказав мені виразно, що від збереження таємниці залежить визволення батька з поганської неволі, то не знаю, чи зберігав би я присягу так вірно і з небезпекою для власного здоров’я, хоч весь час пам’ятаю, що ми з Семеном сидимо на однім возі, що в обох нас у серці одне й те саме і що я вирішив будь-що відшукати свого батька. Що ж тепер робити? Взяти прокляту коробочку з собою до Туреччини не можна, бо хто знає, які нові пригоди чекають там на мене. А залишити? Де? Криму? Закопати десь теж не можу, бо ж до самого виїзду з паном Арменаком мушу сидіти під замком.
Нарешті я дочекався вечора. Коли вже добре стемніло, чую, клацнув ключ у замку, відчиняються двері і входить Вороба. Бачу, не такий, як звичайно, а чимось задоволений. Приніс мані вечерю і, коли я почав їсти, він раптом махнув рукою, немовби вже був кінець чомусь, щось уже вирішилось, і каже: