— Що? Цей «засіб»? — каже Вороба, дивлячись на мішечок у жмені.— Він такий маленький, і щоб я не зумів сховати його? Так заховаю, що й чорт не знайде!
Легко стало мені, коли я вже не мав при собі мішечка з коробочкою. Хвилину думав я, чи не вчинив легковажно, довірившись Воробі. Але за кілька місяців я ніби добре взнав цього чесного робітника і міг би сміливо присягнути, що в його серці не причаїлась зрада і що він буде вірний, як пес. Отже, скарбові буде у нього безпечніше, ніж коли б я сам закопав його в землю.
Тим часом на ратуші пробило північ. Вороба пішов і за хвилину повернувся. Дав мені досить важкий капшук з грішми і листа до ксьондза Бенігнуса в Адріанополі, потім вийняв з пазухи пістолет і мішечок з порохом та кулями і каже:
— Капшук з грішми і лист — це від пана Геліаса, а пістолет візьми від мене, знадобиться тобі, бо між погань їдеш. А тепер ходім!
Узяв мій клуночок і проводив мене на Вірменську вулицю. Ми зупинилися перед одним будинком з дуже широкою брамою. Вороба закалатав, і, коли нам відчинили, ми ввійшли на просторе подвір’я, де стояли великі вози з високими полотняними покривалами, такі самі, як віз мого батька. Коло возів походжав якийсь чоловік; Вороба сказав йому щось, і він наказав мені влізти на воза під шатро і сидіти там, не висовуючи голови, аж поки не виїдемо за місто. Сердечно, з слізьми на очах попрощався я з Воробою, своїм захисником і добрим приятелем:
— Помагай вам боже, Воробо, добрий чоловіче!
— Хай береже тебе бог, повертайся здоровий! — пробурмотів Вороба і щез у нічній темряві.
XII У турецькій неволі
Ще тільки починало світати на небі, а вози вже рушили через щойно відчинену для нас Галицьку браму. Недалеко за брамою, коли ми вже минули новий бернардинський костьол і вихали на Глинянський тракт, виліз я з-під покривала і сів коло візника. Світ здався мені веселий, як ніколи, бо я виїздив на волю і з доброю надією: Це було десь у половині серпня. Сонечко випливало на погоже небо, все навколо виглядало золотим і рожевим, і було так весело, що аж тепло і ясно робилося людині на душі.
В Кривчицях вози затрималися перед шинком, який стояв коло шляху, і аж тоді я побачив, що з міста нас проводжали родичі і друзі пана Арменака і тих, хто разом з ним їхав у Туреччину, але я не бачив між ними нікого, хто б мене знав. Відбулося прощання: пили за щасливу подорож, співали, кричали «віват», напучували нас «добрими гадками», як-то водиться у Львові, і нарешті годин через дві вози рушили далі, супроводжувані криком і маханням шапками проводжаючих.
Возів їхало троє, але тільки цей віз, на якому я сидів, був дуже навантажений. На двох інших, де був тільки легкий і коштовний товар, їхали самі пани вірмени, а було їх четверо: пан Арменак і троє купців: Чаренян, Ерванзаде і Захнович. Чаренян і Ерванзаде їхали по килими і шовки, а Захнович, — про нього вже розповідав мені Домінік, — про найкращі добруцькі коні, яких продавав гетьманам, воєводам, навіть самому королеві. Мав при собі Захнович якогось Бонарика, відомого гендляра, що чудово знавця на конях і вмів ходити біля них, як ніхто. Це був чоловік невисокого росту, вже старий, з величезними сивими вусами. Він служив ще у пана Севастяна Зелінського, який теж колись славно торгував кіньми по всій Польщі, але вже давненько помер.
Віз, де я сидів, був навантажений шапками, які шились у Львові, а продавались на Волощині, воховськими, горлицькими і фалендськими сукнами, коленським полотном, нюрнберзькими ножами і песцями; на возі ж пана Арменака стояли скрині з соболями, з янтарем, з львівським, краківським і аугсбурзьким сріблом, і все це везли в Туреччину, щоб там обміняти на килими, золоті тканини, коштовне каміння, коралі та інші заморські речі.
Дивно мені було, що їдуть тільки три вози, бо я чув ще від батька, що львівські каравани вибиралися в Туреччину в кілька десятків коней і стільки ж людей.
Але мені сказали, що по дорозі до нас повинні пристати купецькі вози: в Золочеві, Трембовлі, а особливо в Кам’янці-Подільському, досить великому місті, де жило багато, майже стільки, як у Львові, а може, й більше, вірмен, що вели значну торгівлю. Над усіма тими, що їхали або мали їхати з нами, як і над усім караваном, старшим, тобто караван-башею, був пан Арменак, і всі повинні були слухатись його, особливо тоді, коли караван уже перетне польський кордон.
Пан Арменак більшу частину свого життя провів у дорозі з караванами, ніж удома, у Львові, бо весь час їздив з Царгорода, тобто Стамбула, до Львова, а із Львова до Царгорода, часом заїздив навіть у перські країни; він знав усі дороги, міста, звичаї, володів шістьма мовами — польською, німецькою, італійською, вірменською, турецькою, молдавською, — тому його незмінно вибирали караван-башею, а він проявляв такий розум і спритність, що завжди перевозив товари і людей без шкоди і неприємних пригод.