Кажуть, у Кам’янці є підземний хід, який тягнеться від замку під усім містом, а з міста під Дністром аж до другого замку в Хотині, що стоїть уже не на польській, а на волоській землі. Наш шлях вів на Хотин; ми переправилися через Дністер з польського берега на волоський і таким чином розсталися з милою вітчизною. Далі починалися чужі краї, хоч і християнські, але вже під владою турецького цісаря, якому князі тієї землі, що їх господарями називають, мусили щороку платити данину, з’являтися з військом на кожну його вимогу і вважати себе його нікчемними слугами, а він, якщо йому якийсь господар не сподобається, міг його вигнати, а інколи наказував через своїх посланців задушити його шовковим мотузком.
Хотинський замок, збудований на скелі, повік буде пам’ятний польському серцю. Я дивився на нього, мов дитина, коли б їй раптом з’явилося наяву те, про що розповідала нянька. Про хотинську війну я наслухався ще в Підбужі, коли з неї поверталися вояки, а пізніше, як я вже про це розказував, у Львові і від Геліаса, і від Домініка, і від Урбанка, нарешті, від бідного Григора Невчасного, який на війні від страху втратив розум; я наслухався таких див, що все здавалося мені казкою, хоч це була щира правда, бо там дійсно виявилась чудова сила чесності і мужності польського народу. На хотинських полях, на які тепер дивлюсь я власними очима, один поляк відважно йшов на сімох татар, один бився з сімома і не тільки не здався їм, а й побив їх чимало. Султан Осман вирушив тоді в похід з великим військом. У нього було чотириста тисяч вояк, майже триста гармат і десять тисяч верблюдів з провіантом, порохом і кулями, а наших було тільки шістдесят тисяч, і все-таки вони два місяці билися з турками і не відступили з поля бою доти, поки турецький цісар не підписав мир і без жодної здобичі, як непишний, повернувся до своєї держави.
Ми оглядали поля, на яких велися жорстокі бої, і жах та жаль охоплювали нас, коли ми дивилися на численні сліди битв, ледь не наступаючи на вояцькі кості, що їх пообгризали круки і вовки. Всюди розорані кулями, а тепер порослі буйною травою вали й окопи, які насипали поляки, щоб захищатися від турків; кінські кості, татарські стріли, поламані списи, — все розсипане між густими бур’янами і лозою; куди не поглянеш, скрізь бачиш, — тут танцювала смерть.
Недалеко за Хотином ми переправилися через ріку Прут і їхали далі вже по волоській крані, а за містом Сучавою, під Уроком, Арменак знову показував ті величезні нетрі і ліси, де років понад сто тому зрадлива Волощина до ноги вирубала польське лицарство. Це було за короля Ольбрахта, так що навіть у прислів’я ввійшло: «За короля Ольбрахта загинула шляхта». Коли ж пан Арменак сказав, що будемо ще їхати через жалібну Цецору, де за вітчизну поліг від турецької шаблі славної пам’яті гетьман Станіслав Жовкевський, я подумав: «Боже ти мій, невже наша дорога веде тільки по слідах польської крові?»
Під Яссами, столицею князя, чи то пак волоського господаря, пан Арменак наказав зупинитись. Ми позлазили з возів, бо саме доїхали до цецорських полів.
Арменак зняв шапку, і ми всі, за його прикладам, зробили те саме, а потім він показав нам місце, де поліг три роки тому гетьман, і розповів, як яничари відтяли йому голову, насадили на спис і обносили по турецькому обозу, а тоді на знак перемоги відіслали султанові до Царгорода. Я добре знав цю жалібну історію бо про неї багато розповідали у Львові, дуже вболіваючи над смертю славного гетьмана, якого там знала кожна дитина і який, мешкаючи у Жовкві, був добрим сусідом для міста. Львівські отці єзуїти, в яких учився Урбанко, навіть надрукували траурні вірші, що називалися «Плач над могилою». Урбанко приніс мені почитати їх, і я багато які з них знав напам’ять, та й зараз ще пам’ятаю деякі строфи:
Вітчизно, чому плачеш, чому смутна стала?
Словечка не промовлю — недуга зламала.
Понад нивами, гаями,
Понад польськими містами Лине звістка, кров’ю вмита,
Чорним смутком оповита!
Не буду описувати моєї подорожі з усіма подробицями, бо писати про це треба було б багато, і не швидко закінчив би я розповідь. Скажу тільки, що немає такої книжки, чоловіче, з якої б ти стільки навчився, скільки навчишся від подорожі, бо книжка або повість людська — це лише тінь і марна подібність речей, а подорож— то сама річ, і від неї наберешся розуму за один день більше, ніж удома за рік, тому що тут тобі на кожнім кроці потрібний розум, а якщо не маєш природженого розуму або не наберешся його з прикладу та з пригоди чужої і власної, тоді сиди вдома на печі. Під час подорожі ти вчишся пізнавати людей і світ, і не треба на тебе ні різки, ані батога, щоб ти був старанний і обачний, бо коли ти ледачий або необережний, то спокута не мине тебе, як школяра: наробиш сам собі шкоди, втратиш час, здоров’я, гроші, а може, й життя.