Ми їхали Волоським краєм, через ріку Серет до Фокшан, далі—через Текучу до Римніка. Тут Захнович і Бонарик розлучилися з нами і рушили вбік, іншою дорогою, до Брали, бо звідти вони мали їхати вниз до турецької Добруджі. Нам жаль було прощатися з ними, особливо сумував я за Бонариком: він був дуже веселий і по-людяному ставився до мене, умів розповідати такі дивні й цікаві історії, що, бувало, їсти й спати чоловікові не хотілося, тільки б слухав і слухав.
Була в пана Бонарика ще дуже довга сопілка, тобто флейта, на якій він любив грати, і диво-дивне: коли розповідав, то завжди щось нове й забавне, а коли прав, то незмінно одне й те саме, бо нічого більше не вмів. Сідав він тоді по-турецьки, схрестивши ноги, виймав страхітливу флейту, роздував щоки, аж, бувало, посиніє, і грав мелодію на мотив пісні:
Сонце вже сіло, темна ніч надходить.
Що то за голос до мене доходить?
Слухати буду — напевне вгадаю,
Чого та жінка болісно ридає.
Він знав лише ці чотири рядки і раз у раз повторював їх, граючи до них на своїй флейті одну й ту саму мелодію.
Попрощавшись з обома, ми поїхали на Божів, Жержиці — до великого міста Бухареста. Вирушивши звідти, незабаром в’їхали у край, що зветься Болгарією, а проживають там християни, яких лютий турок під ярмом, немов у невільничих кайданах, держить.
Мені здалося, мовби я повернувся додому і опинився серед своїх: досі їхав я, наче німий і глухий, бо не розумів румунської мови, а тепер, хоча від біди, міг порозумітися, тому що болгари — це народ слов’янський, до нашого подібний і одного з нами, поляками, племені, а мова їх — це ніби щось середнє між польською і українською, і навіть слова, хоч дещо змінені, все-таки дуже схожі на наші. Коли запитаєш, як називається те чи інше село, то відповідають, зовсім як у польському краї: Шумівці, Могила, Сливниця, Гнійниця, Букова.
Нарешті, приїхали ми до Дунаю, величезної ріки, такої широкої, що другого берега й не побачиш, а по ній дуже великі кораблі плавають. Край той, мов рай земний: всюди дерева горіхові, каштанові і шовковичні, фруктів і винограду досхочу, рожі столисті на полях, як у нас бур’яни, самі ростуть, а на річці зелені острови позаростали чудовими кущами, між якими дині, мов золоті бані, виблискують. І скрізь — безліч розмаїтого птаства, лебеді з шумом плавають по воді, а в глибині так багато риб, що чайка тільки-но пірне, а вже витягає на берег рибу завбільшки з лікоть. Як подивишся на все це багатство божих дарів, то спочатку зрадієш, а потім враз заболить серце, через те що все це поганий турок загарбав, а народ християнський у нужді тут живе.
На берегах Дунаю — два міста і два замки турецькі; один замок позирає на другий, і обидва дуже укріплені. Місто на лівобережжі називається Джурджево, а на правобережжі — Рущук. Пан Арменак ще в дорозі попередив, що в Рущуку ми затримаємось днів на два, бо це значне торгове місто, і купці, котрі їхали з нами, робитимуть тут обмін різноманітного товару. Те, що вони виміняють у тутешніх турків і греків, має бути приготовлене, так щоб, повертаючись назад, можна було б забрати з собою вже запакований товар.
Тут мали закуповувати болгарські, з красивими візерунками килими, які в цьому краю жінки вміють виплітати з овечої вовни, а також турецькі вироби з глини, що не тільки в Польщу, а й у німецький край ідуть, бо в Рущуку є гончарі, що ліплять чудові жбанки, миски; посуд, який можна ставити навіть на сенаторськім столі: він не тільки гарно мальований і полив’яний, але також майстерно розписаний золотом і сріблом. Є тут і розкішні, гаптовані золотом речі, якими великі пани оздоблюють кімнати своїх замків, а виробляють їх гаптувальники, майстерніші від наших львівських. Нарешті, в Рущуку на складах буває відома на весь світ запашна олія, яку болгари видобувають з квітів рожі, як ми з льону. В цій крані є цілі околиці, які живуть із плантацій троянди, отак, як ми з ланів збіжжя.
Та коли б навіть і не затримали нас торги, однак ми не могли б одразу їхати, бо кілька наших коней зашкутильгало, крім того, найкращий наш візник, котрий самого караван-башу віз і над іншими візниками був за старшого, дуже захворів на гарячку. Ми зупинилися в одній великій господі, або, по-турецькому, в гані. Пан Арменак знав господаря, бо ще й раніше заїжджав до нього.