Заїздів по дорозі майже не було, а якщо трапиться який-небудь ган, тобто заїзд, то ні їсти, ані пити в ньому не дістанеш ні за які гроші, хіба що подадуть тобі гидку горілку, або, як вони тут називають, раккі. Щастя наше, що пан Арменак і купці везли з собою їжу, а часом і звірину хто небудь із нас уб’є з рушниці. У цьому я мав найбільше успіху, бо однаково спритно стріляв і з самопала і з лука. Найчастіше ми ночували просто неба в наметику. Тоді нам бувало дуже весело: розкладемо багаття, варимо вечерю, п’ємо сливове чорне вино, яке везли з собою в шкіряному міху, панове вірмени співали, а Ерванзаде з Чареняїном кумедно танцювали біля багаття, плескали в долоні і вигукували: «Гей, гей, дана ана, гей!» Я дуже шкодував, що не мав при собі Семенової кобзи, але козацьких пісень, яких мене навчив Семен, я все-таки співав. Одного разу, коли я заспівав одну з пісень, арабаджик, якого ми найняли в Рущуку, схопився раптом на ноги, мовби гадюка вкусила його, але відразу ж знову сів коло вогню, похиливши голову на руки, і продовжував слухати. Взагалі він, видно, дуже сердився, коли хтось заговорить і переб’є спів, хоча сказати про це не смів.
Цей чоловік заговорив виявляє до мене ніякої вдячності, хоч я допоміг йому щасливо втекти. Проте, коли ми проїхали за Рущуком кілька миль і коли я проходив біля його воза, а пан Арменак нас не бачив, він сказав мені:
— Бог тебе послав мені, дитино, показав своє милосердя до мене через тебе. Мене вже чекала смерть, бо хотіли мене, на другий день до Джурджева доставити, а тамтешній паша знає мене: вже б сьогодні на шибениці шуліки клювали моє тіло; кілька разів я пробував тікати: здавалося, все сприяє мені, і друзі допомагали, а все ж дарма. А тепер от дрібниця, напилочок за кілька грошів, і вдалося. Так бог дав!
— А хто ви такий, — питаю, — і як вас звуть? Ви ж не болгарин, а з наших, українських людей?
— і з ваших, і не з ваших, — відповідає він. — А тобі знати навіщо? Я Панько: так мене охрестили. Отже, називай мене Паньком.
— А чому ви, Паньку, не тікали відразу далі, а залишилися в Рущуку? Не страшно вам було?
— Коли б я був далі тікав, мене б турки уже мали в своїх руках. У тому й розум весь, щоб страху не знати і залишитися на місці, бо тебе якраз тут і не шукають. Топчі далеко навкруги пішли навздогін за мною, ще й досі женуться. Але коли б не твій дукат, може б я і пропав. Бог дасть, я поверну тобі дукат, а може, й десять, сто дукатів!
— Легко було вам тікати?
— Я вже сказав тобі, що все сталося так, як я й не сподівався. Коли топчі опали вночі, я перепиляв ланцюг і побіг до монастиря святої Тройці: там є один чернець, який мене добре знав, коли я проживав у Києві в Лаврі, але він не міг мене переховати, бо калугери із самого лише страху були б виказали мене туркам, — отакі вони боягузи. Цей знайомий чернець хотів дати мені чернечий одяг, щоб я переодягся, але я не захотів, тому що калугери з бородами ходять і з довгим волоссям, а коли б я не обстригся і не побрився, турки легко б упізнали мене… Звідки ти такий узявся, голубчику, що так співати вмієш?
— Один козак мене навчив, — кажу.
— Козак, козак тебе навчив, — повторив Панько, наче сам з собою розмовляючи. — Ти вартий бути козаком, вартий: хоробрий був би з тебе молодець.
Я охоче порозмовляв би з ним ще, але він був скупий на слова. Пан Арменак спочатку дивився на нього скоса, мовби не дуже довіряв йому, але чим довше з ним їхав, тим ставав менш недовірливий, зрештою й хвалити почав його, особливо коли ми забралися в найдикіші гори і між відлюдні стрімкі скелі. Арменак знав, що тут розбійники роблять засідки на подорожніх, особливо на купецькі каравани, з яких добре можна поживитися.
Цей відрізок дороги жахом проймав навіть найсміливішого. Тут раз у раз зустрічалися ще свіжі кінські і людські кістки, біля яких кружляли шуліки, або рештки розбитих скринь, мовби сліди вбивства і грабунку. Це був «гайдуцький» шлях; у цих краях розбишак називають гайдуками, і я відзначив це з радістю, бо ж і наш підбузький гайдук Кайдаш повівся з нами, як справжній розбійник, отже прізвисько таке зовсім пристало до нього.
Їхали ми через гайдуцькі яруги напоготові, як під час війни: скільки було зброї, Арменак пороздавав усю, отож кожний купець і фурман мав по набитому самопалу, а найкраще Панько допомагав, особливо вночі, коли ми ждали дня під відкритим небом. Випрягши коней, він так чудово розташовував наші вози табором, що утворювалася ніби мала фортеця, в якій можна було оборонятись і відстрілюватись навіть од цілої купи розбійників. Він же й дозори розставляв, і обходив бічні скелі, чи не виявить засідки, і так завжди вмів улаштувати наш нічліг, що з тилу і двох боків ми були в безпеці, під прикриттям скель, а коли б і трапився якийсь напад, то лише з одного боку — спереду.