Однієї ночі навіть зчинилася тривога, і хто знає, чи не напали б на нас тоді розбійники. Панько стояв саме на варті, бо була його черга, і раптом помітив, як з-за високої скелі на хвилину висунувся розбійник, поглянув униз і, заховавшися за скелю, свиснув, мовби давав знак товаришам. Панько вистрілив з рушниці, а на гуркіт пострілу ми всі схопилися на ноги і, як було нас кілька чоловік, так усі одночасно вдарили з рушниць, аж скелі на милю громом загули, хоч ніхто з нас не знав, нащо стріляв і в кого.
Дуже розсердився на нас за це пан Арменак, який один лише не стріляв. «Що це за салют був? — лаявся він. — Може, місяць вам заважає, і ви хотіли його з неба зняти пострілами? Коли б тепер гайдуки кинулися на нас з гори, то порізали б шаблями, як баранів, бо ні один з вас не має кулі в рушниці!»
Потім, наказавши нам швидко зарядити рушниці, звернувся до Панька:
— Нас тут тільки два вояки: ти, що стріляв, і я, що не стріляв. Невже ти не був ніколи на війні?
— Може й був, — відповів Панько і замовк.
Шостого дня вранці ми під’їхали до місця, куди дорога в’ється серед найвищих шпилів Балканських гір. Арменак повів нас до одної скелі і звелів видертися на саму її вершину, хоч це й було важко, і сам виліз на неї. Звідси він показав нам гори, через які ми вже пройшли, — вони виглядали, як величезне нагромадження скель і каміння, — а потім промовив:
— Тепер дивіться добре ліворуч і праворуч, далеко-далеко, і побачите два моря: ліворуч Чорне, праворуч Егейське. Он та вежа, що видніється ліворуч у сизій імлі, то Варна, та сама Варна, під якою два століття тому загинув у битві з турками польський король Владислав.
Усе, що пояснював і показував Арменак, я просто пив очима і ковтав вухами. Скільки житиму, не забуду тієї дороги і все те цікаве й дивне для мене, що я бачив і чув на ній. Навіть тепер, після стількох років, я, коли не думаю про щось інше або, прокинувшись уночі, згадую минуле і проходжу в думках через ті самі гори й скелі, які замолоду міряв власними ногами. Здається, ніби це було вчора, так добре пам’ятаю я кожний предмет, хоч і позабував назви.
Ми почали спускатися вниз легко і безпечно, але мені було вже не так весело, бо незабаром я мав розлучитися з друзями і сам, без чужої поради, власною головою думати про себе і про те, як виконати те, що я планував.
У Калофері, дуже незначному містечку, я уклінно просив пана Арменака відпустити мене із служби вже тут, бо звідси хотів піти до Мезембрі. Я в дорозі не раз згадував про свої наміри, тому Арменак знав уже про них, але, вважаючи їх фантазією, не вірив, що вони будуть здійснені. Він був зовсім не радий, що я піду од нього, і будь-що хотів одрадити мене від цього. «Дороги не знаєш, — казав він, — людей, їх звичаїв і мови теж не знаєш, грошей у тебе нема, ти, сліпий нічний метелик, летиш на вогонь, на власну загибель!
Батька не побачиш, а себе занапастиш і, замість визволити його, сам себе в неволю заженеш.
Але, побачивши, що всі його мудрі слова і перестороги — мов на вітер, і що від задуму мене не відвернеш, він почав тоді давати мені різні добрі паради і способи, як діяти, і дуже шкодував, що в Мезембрії у нього немає знайомих вірменських купців або греків, щоб дати мені листи до них. Розставався зі мною з жалем, бо в дорозі дуже полюбив мене за те, що я весь час був уважний, слухняний і тямущий до всякого діла. Дав п’ять дукатів, хоч ніколи не обіцяв мені цього, а взяв у дорогу з собою лише з доброти й ласки, уступивши проханню Геліаса. Попрощавшись з усіма, я вже збирався йти, коли Панько відвів мене вбік і каже:
— Хай бог допоможе тобі, добра дитино. Коли б я міг, то не пустив би тебе самого. Пішов би з тобою, гляди, й став би тобі в пригоді. Але я найнявся цьому купцеві до Адріанополя і слова додержати мушу, а хоч би і не це, то все одно я в іншій стороні маю дуже невідкладні справи. Знаю я цю Меземібрію, бував там; я на всьому Чорноморському узбережжі, як у себе вдома; важко тобі доведеться, важко: там самі греки потурчені, а це народ собачий, гірший за чесних турків. Будь дуже обачний. Якщо галера, на якій твій батько працює веслярем, і є в пристані, то однак важко тобі буде добратися туди власними силами. Правда, є там один потурмак, тобто потурчений болгарин, але він ні те ні се, бо і в Магомета вірить, і перед богоматір’ю свічку ставить, коли як треба йому. Помітити його легко: він завжди біля пристані і поміж човнами та кораблями вештається; ім’я його — Йован.