Як побачиш малого на зріст чоловіка з такою зарослою фізіономією, що на ній нічого не видно, лише дуже великий і кривий ніс, як дзьоб у шуліки, то це й буде Йован. За цекіна Йован поведе тебе на галеру, бо він турків, брат і прислужник, і ти таким чином побачишся з батьком, але, ні в яку справу з тим Йованом не встрявав, ні в чому не вір йому, тому що зрадить. Знаю я його, собачого сина. Він за гроші хоч кого продасть: козака — туркам, турка — козакам, а турка і козака — чортові, коли б той заплатив. За гроші він і душу свою оддасть. Ну, боже тобі помагай!
ХІV Потурмак Йован
Добрався я до Мезембрії, чи Несембри, щасливо, хоч усю дорогу йшов пішки. Під’їхати не вдалося: я зустрічав самих лише вершників, а коли й трапляйся віз, то був він запряжений буйволами і їхав так помалу, що не варто було сідати, хоч би мені й дозволяли. Відмахав, я чимало, тому що йшов не найкоротшим шляхом, який веде через гірські перевали, — без провідника я заблудився б там, — а на Карнабад, і хоч звідси до Мезембрії всього десять миль, я йшов три доби, бо і дорога була дуже кам’яниста й крута, і спека стояла така страхітлива, що я просто вибивався із сил. Меземібрія — майже нікудишнє місто, хоч, як мені розказували, колись було дуже красиве та багате, тільки костьолів у ньому було аж вісімдесят, але під турецьким ігом дуже занепало.
Недалеко від міста простяглися великі діброви, а саме місто, все біленьке, розташоване на білому скелястому острові. Коли я вже підходив до нього, море було залите таким гарячим сонцем, що не можна було дивитись на стіни: очі наче сліпли від білого сяйва. Навколо міста — море, і коли б гребля, місцями завширшки ледве чи не на добрий постріл з лука, не з’єднувала його з сушею, тоді до нього хіба тільки човном або кораблем можна було б добратись. Я не думав про те, щоб зупинитися в якійсь господі, а поспішав до пристані. Прийшовши туди, сів на самому березі і почав роздивлятися довкола, чи не побачу турецькі військові галери.
Біля берега було багато парусників і човнів, але всі невеликі, рибальські, що плавають лише вздовж морських берегів, а у відкрите море не виходять. Я купив хліба, сиру, винограду та інших фруктів, які тут на диво смачні й дешеві. Поївши, знову почав роздивлятися навкруги, чи не побачу десь Йована, але тому, що це був саме полудень, то людей майже не було: хто міг, той ховався під дах від нестерпної спеки. Знайшовши якийсь затінок, я ліг відпочити і поклав під голову свій вузлик, в якому не було нічого, крім львівського одягу, благенької білизни і того пістолета, який дав мені Вороба на дорогу.
Пополудні я знову вийшов на берег і став дивитися на море, велике, страшне, безмежне: перед цією безмірною величчю я, малий черв’ячок, не відчував самого себе, немовби мене не було вже на світі, під цим небом, що палало від сонця, яке десь на голубуватому кішці, наче на самому краєчку божого світу, поринало у воду. Я ніби розбризкався весь у шумі і водяній піні і зник серед зелених хвиль, що, наче скляні гори, танцювали по киплячій воді. Мені здавалося, що врешті з мене залишилася тільки сама душа і плаває, суміна, по морю.
На морі були тільки одні малі барки і човни, мовби хто кинув у воду жменю горіхових шкаралуп. Кожна така шкаралупа то зовсім поринала у воду, то піднімалася наверх; здавалося, що вода пограється трохи з нею, а потім одразу проковтне. Вдалині серед темніших смуг біліли паруси, миленькі, як липові листочки, і нерухомі, мовби тихо й спокійно стояли на місці, а море під ними було ніби з мертвого скла. Але дуже поволі ці паруси росли на очах, хоч і продовжували наче стояти на місці, а те, що здавалося малим човником, почало збільшуватися, збільшуватися, аж нарешті стало видно, що це пливуть до пристані кораблі, великі, як високі будинки або костьоли з вежами.
Кораблів було два, і я відразу здогадався, що це султанські галери. Коли вони наблизилися так, що можна було краще роздивитися на них, почало здаватися, наче вони не пливуть, а над самою водою мчать у повітрі на великих крилах, зроблених ніби із страшенно довгих пер, які то підіймались над поверхнею, то падали і мочились у воді, а за кожним помахом цих могутніх крилищ на морі залишалася біла піниста скиба чи борозна, мовби хтось орав воду плугом.
Коли кораблі вже підходили до пристані, я побачив, що це величезні будівлі з трьома щоглами і з парусами з білого полотна, причому дві щогли низькі, а третя навдивовижу висока. Хто знає, де може рости таке височезне дерево, щоб із нього змайструвати подібну щоглу; пізніше мені люди розказували, що таку щоглу роблять із двох дерев. На носі корабля видно гармати, які дивляться отворами, ніби великими чорними очима, а на палубі рухаються люди, схожі на хрущів.