Обидві галери стали в пристані, але якорі кинули так далеко від берега, що я міг добре бачити тільки кораблі, а людські обличчя розпізнати було важко. Те, що мені здавалося здалека крилами, були довжелезні весла, які стирчали з обох боків корабля, по двадцять сім з кожного боку; кожне таке весло рухала трійка гребців, що сиділи поряд, а всі дев’ять трійок, — одна за одною вздовж корабля. Довжина галер була, мабуть, сажнів двадцять, але ширина їх становила ледве чотири сажні.
Я не міг одвести очей від галер, а серце почало сильно колотитися, немовби підказувало мені, що на одній з них є і мій батько. Проте даремно напружував я зір: розпізнати обличчя було неможливо; я бачив тільки, як там почало кишіти людьми, і чув лише крики та вигуки: з галери спускали малі човни. Мені кортіло стрибнути у воду і підплисти туди, бо вже не терпілось, і я мовби весь горів жаром, але все-таки я стримався, подумавши, що це було б божевіллям. Раптом я пригадав потурмака Йована, про якого говорив мені Паньно: від хвилювання я був зовсім забув про нього. Я почав роздивлятися навколо, чи не побачу серед людей, яких тепер багато вже зібралося на пристані, чоловіка, на вигляд такого, як описав його Панько.
Шукати довелось недовго. Панько яскраво намалював мені його, і я відразу побачив чоловічка, низького на зріст, худого, одягненого наполовину по-турецьки, наполовину по-болгарськи, кудлатого і з таким зарослим обличчям, що з під сивіючої бороди, вусів і кошлатих брів, які цілком зливалися з волоссям на голові, нічого не було видно, лише ніс, довгий, гострий і закарлючений, як дзьоб, і двоє малих блискучих очей, що надавали цьому чоловікові вигляду справжнього яструба. Він вештався скрізь, розмовляв то з тим, то з іншим, ніби до кожного мав якусь справу. Іду до нього, а він уже й сам помітив мене, як чужого в цій місцевості, бо пильно зиркнув очима і, певно, сам би зачепив мене, коли б я перший не заговорив до нього.
— Скажіть, пане, — звертаючись до нього по-українськи, бо болгари краще розуміють по-українськи, ніж по-польськи, — оці великі кораблі — галери?
— Галери, цісарські галери. А ви звідки?
— Здалека, — відповідаю, — дуже здалека…
— А нащо забилися сюди, коли здалека?
— Шукаю тут декого… та не знаю, як далі діяти.
— Шукаєте? А кого ж? Йован усіх тут знає, і Йована всі знають. Може, купця? Чи моряка, корабельника? А може, це грек чи італієць? Один з наших чи француз?
Може, хочете в контору, до якого-небудь урядовця звернутись?
Він просто закидав мене питаннями і так швидко молов язиком, що слова в нього вилітали, мовби він горох згори сипав. Я навіть не міг збагнути, про що він говорить, бо і болгарських слів я знав небагато.
— Я хотів би на оті он галери, — кажу, нарешті, і показую на море.
— На галери? Нащо вам ті галери? Аллах керім! На галери! Нікому на галери не можна, бо це султанські, цісарські кораблі, військові кораблі! Не можна!
— А я все-таки хотів би, пане Йован, — кажу на те покірливо, — і заплатив би за це.
— А кого там хочете бачити, може якогось гадама?
Я не розумів цього слова, та Йован, одразу здогадавшись про це, оказав:
— Невільника, такого, що біля весла? — і почав махати руками, наслідуючи рухи веслом, щоб мені було легше зрозуміти.
Тоді я розповів йому, що шукаю свого батька, який потрапив у неволю і, здається, зараз на одній із тих галер, які, повертаючись із далекого плавання, причалюють до пристані в Мезембрії.
— Аллах керім! Аллах керїм! — почав вигукувати Йован, вислухавши мою розповідь (турки називають аллахом бога і згадують його, коли треба і не треба). — Хоч ти й невірний гяур[11], та я вже люблю тебе, як власного сина люблю. Та й як не любити такого молодця, який біжить з другого кінця світу рятувати батька! Сам аллах радується тобою. Бачиш, я гаджі,— продовжував він, указуючи на зелений тюрбан, яким була обв’язана його голова, — і ніякому гяурові я б не допоміг, а тобі допоможу!
І почав стискати мені руки, і по обличчю гладити, і сльози з своїх очей витирати, так що я вже готовий був повірити, що це чесна душа, хоч і турецької віри, і що Панько несправедливо вважав його зрадником.
— Нічого від тебе не хочу, — говорив далі Йован, — я ще тобі дав би, коли б мав! Але треба старшому на цих галерах дати бакшиш[12], а він, той ага, — великий пан, будь-чого не візьме, на срібло навіть не подивиться!