— І я так само, — кажу батькові, готовий на все.
Почали ми йти лісом, як могли, а тим часом стало вже й світати. Легше нам тепер було, а коли небо над нами вже заясніло днем і крізь густе листя діброви полилися дощем світляні смужки, мов коралові від ранішньої зорі, бо сонце сходило дуже червоне, ми, набравшись трохи відваги, пішли бадьоріше, тримаючись увесь час напрямну на схід. Аж ось діброва порідшала. З-поза дерев через зелене сито почало пробиватися світло. Ми були вже на краю лісу і чули якийсь рев і гул, наче громові розкоти.
— Це — море, — пояснив батько, — ми знову коло моря.
Обережно виглянули, ми з лісу.
— Людей ще не видно, — говорить батько, роздивившись навколо. — Отже, треба бігти полями до гір. Цим лісом ми відійшли недалеко, пристань ось за нами. Ми зробили круг, повернувшись майже на те саме місце, звідки вийшли.
Я вжахнувся, але батько, який часто дивився на це узбережжя з галери і,таким чином, знав тут кожне село і кожну скелю, не занепадав духом, ще й мене підбадьорював. Раніше, коли його доставили в човні, він цілком поклався на мене. А тепер я мусив покластися на нього, бо я був, як сліпий, у цій місцевості.
Батько рушив до гір, якими йшов я до Мезембрії, але простували ми недовго, бо раптом побачили купки людей, піших і верхівців, що стояли недалеко, мов розставлені дозори. Ми зразу ж повернули в протилежний бік, до моря, біжучи скільки вистачало сил, щоб відбігти якнайдалі, поки нас помітять. Бігли ми отак, може, з півгодини і добігли до села Аянова Сікелія, яке стоїть на самому березі моря. Ноги у нас почали підламуватися в колінах: Ми не могли вже ні бігти, Ні стояти, ні говорити, а лиш важко дихали, ковтаючи повітря, як риба на суші. В цей час почули ми позаду себе крики, спочатку далекі, потім дедалі ближчі, нарешті долинуло виразно: «Дур! Дур!», тобто: Стій! Стій!
Батько з останніх сил побіг до мори, я — за ним, хоч у душі вважав, що обидва ми пропали. Біля берега стирчали з води великі палі, до яких було прив’язано кілька рибальських човників. Батько кинувся до одного з них і почав відвязувати його. Скоро човен був відв’язаний; ми стрибнули в нього, батько вхопив весло, що лежало на дні, і відштовхнувсь од берега. Хвилі підхопили човен, а море цього дня було дуже неспокійне, майже справді чорне і лише місцями кривавилось від червоного сходу сонця. ’
Як почав паш човник то стрибати вверх, мов м’яч, то поринати, наче в безодню, їв море, що гуло, гриміло і ревло, як стали вали із шумом перекочуватись через нас так, що за хвилину з нас уже струменіла вода, — охопили мене тоді жах і смертельна тривога. Я заплющив очі, тремтячи мов осиковий листок, бо ще ніколи не бував на морі, і якщо на суші я не мав боязкої душі, то тепер ледве не втрачав свідомості. Але так тривало лише перші хвилини. Незабаром я опамятався, бачачи, як батько сміливо і спокійно орудує веслом, бо вже добре натренувався, перебуваючи два роки на морі, в турецькій неволі.
Однак не море нам було страшне, а люди, бо ледве ми випливли на ширший простір, як почули крики з берега і побачили, що турки роблять нам якісь знаки, показуючи руками в бік пристані, а від пристані і від двох галер вирушають навздогін нам човни. У батька піт заливає очі, шия жахливо почервоніла від набіглої крові, сам він стогне, а веслом орудує так, що здається, аж ребра тріщать.
— Пропали ми, Ганусю, — оглянувшись назад, говорить він, — пустили на нас швидкі човни на шість весел. і трьох разів «Отче наш» не прокажеш, як спіймають.
Уже в нього й руки почали опускатися від утоми і розпачу. Ні на що не вдалася наша праця! Раптом бачимо перед собою, може на один постріл з лука, торговельний корабель, великий, двощогловий, з розпущеними парусами, який перетинає нам дорогу.
З тривогою втупив я їв нього очі, гадаючи, що це навмисно він перетинає нам дорогу, щоб затримати нас, поки наспіє погоня. Коли бачу, на самому кораблі і на одному з парусів написано величезними буквами: «КАТАКАЛЛО».
— Катакалло! — вигукнув я, упізнавши той самий напис грецькими буквами, який бачив на тюках і коробках у товарному окладі Ярослави Шпитка у Львові і якого Урбанко навчив мене читати.
Схопившись у човні,на ноги, я почав кричати:
— Катакалло! Катакалло!
На палубі корабля стояло кілька людей. Один з них, певно, був старший, бо був одягнений так, як одягаються тільки багаті греки. інші тримались оддалік, мовби з пошани до нього.
— Катакалло! Катакалло! — кричу, наче божевільний, і благально простягаю руки до тих людей.
Тим часом наш човник мчав прямісінько до корабля. Батько з усієї сили почав гребти веслам, щоб уникнути удару, боячись, коли б той великий корабель нас не потопив. Раптом бачу, старший грек щось наказує своїм людям і показує рукою на нас. Один з чоловіків хапає товстий шнур, звинений мовби в обруч, і кидає до нас з такою силою і так вправно, що він, розгорнувшись у повітрі, упав кінцем до нашого човна. Це був корабельний канат.