Батько звелів мені вхопитися міцно за кінець канату і сам ухопився, а потім разом зі мною стрибнув з човна у воду. Ми пірнули вище чуба, аж вода поналивалась у вуха, а море щохвилини покривало нас валами. Люди з корабля відразу ж почали тягнути нас до себе, нарешті підняли на палубу корабля. Це було дуже вчасно, бо я вже ледве тримав канат у руках і через якусь хвилину був би випустив його і неминуче потанув би. Ледве я перевів подих, бо добре наковтався гіркої води, як уже знову почав кричати мов божевільний:
— Катакалло! Катакалло!
Мій батько, хоч і не міг знати, навіть догадуватися про значення цього слова, але, немов повіривши в його чудодійну силу, теж почав слідом за мною кричати дуже голосно і без упину: «Катакалло! Катакалло!» Коли нині згадую про це, то аж сміх розбирає, але тоді мені було зовсім не до сміху.
Корабель, на який витягли нас із води, швидко плив далі. Старший на палубі заговорив щось до нас, але ми не розуміємо і нічого не можемо відповісти. Тоді я знову кажу: «Катакалло!», а батько за мною так само: «Катакалло!» Люди на кораблі почали сміятися з нас, а один з них, тільки-но я скажу «Катакалло», показує пальцем на того грека, якого я вважав за старшого на кораблі. Я прийняв це як знак, що повинен звертатися до нього, і, трохи по-польськи, трохи по-українськи, домішуючи і болгарських слів, прошу його, щоб був милостивий до нас. Зрозумів мене грек і каже тією ж болгарсько-польською мовою:
— Я і є той Катакалло, якого ви кличете. Ви, певне, з Польщі?
Розказую, що з Польщі, із Львова. Виявляється, він теж бував у Львові і має там торгові справи з купцями.
— З паном Ярославом Шпитком! — вигукую я і відразу додаю, що я слуга пана Ярослава, що прибув я сюди з караваном пана Арменака шукати батька і викупити його з неволі, що оцей чоловік — це ж і є мій батько.
Цей грек, а він був дуже відомий купець з острова Хіос, знав і пана Арменака. Тепер він почав розпитувати мене про своїх знайомих греків-земляків, які у Львові займалися торгівлею, — про пана Корнякта, про пана Лангіша, про пана Гаргу, про пана Мазепету, про пана Теофіля Яні. Я розповідав про них, бо, коли працював у Шпитка, то або чув їх прізвища, або навіть бачив їх. В усякому разі, я добре знав, хто з них чим торгував. Пан Катакалло слухав мене ніби вже з більшим довір’ям і великою цікавістю, а коли я розповів йому, як мій батько втік з галери і як нам бог допоміг уникнути зради Йована, він сказав:
— Залишатися на моєму кораблі вам не можна, бо я пливу не туди, куди вам треба, але коли прибудемо до Святого Миколи (так називається маленька рибальська пристань на узбережжі), я передам вас на один кораблик, який уздовж берега попливе саме в бік Добруджі,— і нехай вам далі бог помагає.
Так він і зробив. Коло Святого Миколи перевезли нас човном на рибальський кораблик, а пан Катакалло сказав щось по-грецьки старшому на цьому кораблі, мабуть, про нас, і перед тим як ми покинули його корабель, дав моєму батькові два дукати.
Отак чесний купець урятував кас від повної загибелі і іще, й посприяв нашій дальшій подорожі. Я ж сам себе хвалив у думці за допитливість і кожному раджу, щоб завжди старався вчитись і про все цікаве питав у людей, бо нема такої великої чи дрібної речі, знати про яку не згодилося б колись людині. Отак і я, коли б не питав школяра, що значить той грецький напис на товарних міхах і тюках, то не міг би покликати людей на кораблі пана Катакалла, і був би той корабель проплив собі мимо, залишаючи нас на смерть або поталу туркам.
На рибальському кораблі ми пливли дуже поволі, цілі тижні, бо він тримався майже завжди коло берега і рідко коли, тільки при спокійному морі, пускався далі. Бувало, півдня пливе, а півдня стоїть біля якогось села, так що мені аж нудно ставало. Я гадав, що тому ніколи не буде кінця і що краще було б нам піти берегом.
Але батько, мій зовсім не нудьгував. На турецьких галерах він став чудовим корабельним теслярем і справжнім моряком, отже хліба дарма не їв: допомагав рульовому, вилазив на щоглу, полагодив і полатав усе, що було попсоване на цьому вже старому і трухлявому кораблі. Користь від нього була така, що на кораблі не могли нарадуватися ним.
Корабель мав доставити нас у Балчик, а далі він не плив. По дорозі до Балчика він затримався під Варною і простояв тут чотири дні. Весь цей час батько, боячись появитися в місті, просидів на судні; а я через велику цікавість, бо стільки наслухався про ту нещасну Варну, хоч один раз, а все-таки вибрався човном до міста, щоб оглянути його.