— Молодці! Оцьому хлопцеві я маю дякувати, що повернувся до вас живий, здоровий. Він мене вирвав з турецьких кайданів, урятував від смерті на палі; коли б не він, уже б сичі і круки давно обгризли б Галущині кістки!
Почувши це, схопили мене козаки, з голосним криком підняли вгору, як перед тим Опанаса, і, стріляючи на «віват», обносили навколо обозу. Коли, нарешті, поставили на землю, підбіг Семен, обхопив мене руками і, як рідного брата, почав цілувати і дякувати мені,
— Ти не думай про мене погано, — казав він, вибачаючись, — забудь те, що сталось! Я завжди був і буду тобі братом і другом.
Бачиш, я був певний, що ти мене зрадив. Говорили мені в Підбужі, що ти викопав те, що я довірив тобі, бачили, як ти викопав і втік. Через де чекало мене велике нещастя, бо Вовкулак і Горленко вважали мене зрадником і злодієм. Несподівано побачивши з вікна трактиру на дорозі тебе, я хотів спершу сам поговорити з тобою, але коли б Вовкулак побачив нас, а це злий чоловік, зажерливий, як голодний вовк у степу, він запідозрив би мене у зраді. Тому я послав його до тебе з тим словам і знаком. Не про себе я думав, а про свого батька, бо Вовкулак і Горленко мали дати мені грошей «на викуп, а без цього я не дістав би од них ні копійки. Але тепер усе гаразд. Будь же мені братом і другом, як і раніше!
Потім узяв мене Опанас до окремого намету, куди покликав також Вовкулака, Горленка й Семена, і тут я розповів усе, як було: вибираючись у турецьку дорогу, мусив я мішечок з залізною коробочкою довірити Воробі, бо хотів і його таким чином зберегти в безпеці. інакше я не міг зробити, тому що й сам рятувався втечею із Львова.
Всі хвалили мене, що вчинив я так, як і належало, і вірно клятви додержав. Визнали, що я більше дбав про те, щоб залишитися вірним, ніж про власний хліб і здоров’я. Один тільки Вовкулак похмуро дивився перед собою, мовби не вірив, а потім став погрожувати і безчесно лаятись, аж поки Опанас і Горленко різко не осадили його і не почали громити його ж словами, навіть узялися за шаблі.
— Вовкулаче, бісів сину, собача душа, гадюко! — вигукував Семен дуже розлючено, схопившись з місця. Він розчервонівся весь, а з очей у нього наче іскри сипалися. — Чого ти гарчиш, і гавкаєш, і кусатися хочеш, підла душа? Хто тобі про все сказав? Хіба не я? А хто у Мордаха відібрав? Хіба не я? Чиє це було щастя? Моє чи твоє? А коли 6 я не зустрів Мордаха, де була б твоя частка? Якби я затаїв, що відібрав у турка і забрав би собі, звідки знав би ти про це, дурна голово? За мою вірність ти ще й лаєшся? Хочеш бути розумнішим і кращим за нас? Заткни свою пельку перерубану, бо я тобі ще раз її перерубаю, впоперек перерубаю, навхрест, щоб ти був позначений, як шельма!
Запальний Семен уже взявся за шаблю, і хто знає, чим закінчилася б ця сварка, коли б не втрутився Опанас і не розборонив їх, кажучи:
— Буде, як бог дасть, а мені вже тепер бог дав більше, ніж варте те, за що ви цього хлопця мучите, бо мене минула страшна мука і смерть. Чи знайдеться наша здобич, чи ні, ти, Вовкулаче, будь спокійний, ми заплатимо тобі твою частку. Старий Галушка ще вартий чогось, і його слово теж чогось варте. Дістану я листи від гетьмана Конецпольського і від інших панів, що мене добре знають, сам королевич Владислав писатиме за мене, і сміливо поїдемо з цим хлопцем до Львова; знайдеться, — слава богу, поділимося ретельно; не знайдеться — теж слава богу; така його воля.
Нарешті домовились, що Опанас з Семеном і Вовкулаком, а Горленко в усьому поклався на Опанаса, поїдуть зі мною до Львова, а поки вони домовлялись, я думав лише про Воробу: чи залишився він вірний мені, й дотримав присяги, і що буде, коли зрадив? Чи повірять мені тоді, що я говорив правду, і чи скінчаться, нарешті, всі мої турботи, чи стану я перед тими людьми у Львові, які, певно, й досі вважають мене злочинцем, сміливо, з цілковитою правдою і без будь-якої скритності в серці, як людина невинна, гідна їхньої прихильності?
Та коли постав перед моїми очима Вороба такий, яким я добре знав його і яким виявився він для мене в тяжку годину, похмурий, буркотливий, але чесний і вірний чолов’яга, я перестав непокоїтись, будучи певен, що не помилився в ньому.
Після цієї наради всі хотіли мене затримати до ночі в обозі, щоб я побув на їх гулянці, але я дуже відпрошувався, бо знав, що там, у Кам’янці, Захнович, мабуть, уже сердиться, а батько дуже журиться, що так довго не повертаюся. Дали мені коня, Семен сів на другого і провів мене аж до Кам’янця. По дорозі ми розповідали один одному про всі наші пригоди від часу, коли він мусив тікати з Підбужа. Я розказав йому, як гайдук із Кара-Мордахом шукав мене у Львові і як хотіли мене спіймати і взяти на муки до ратуші. Коли я згадав, як розказував мені золотар Лоренц, що Кара-Мордах має листи від впливових панів і від самого семигородського князя та що, може, і далі за нами буде гнатися, Семен вигукнув: