Выбрать главу

— Кара-Мордах? Він нікого вже не вкусить, зрадливий пес! Загинув по заслузі, жаль тільки, що не від моєї, не від козацької руки! Потрапив у руки волоського господаря Томжі, з яким мав свої дільця і якого так само ошукав і зрадив; велено було відрубати йому голову. Голова його на високій палі два тижні стирчала на полі під Яссами, а тіло голодні собаки пожерли.

XVII Як показав себе Матвійко

Захнович мав затриматися в Кам’янці ще кілька днів, і дорога до Львова не могла бути короткою, бо ми їхали дуже поволі і часто зупинялися попасти й дати відпочинок коням, яких Захнович хотів привести додому гладкими й здоровими, щоб не втратили вогника й форми. Тому я, користуючись тим, що кам’янецькі вірмени мали свою пошту, написав два листи: один до дана Невчасного, другий матері, просячи, щоб лист до матері панна Мар’яночка вислала через пана Зибулта. Я дуже тішився, пишучи листа матері, бо уявляв собі, як вона зрадіє, коли довідається, що я так щасливо визволив батька з поганських рук і сам разом з ним повертаюся до неї.

Зате мій батько, чим ближче було додому, тим ставав сумніший, бо я не міг приховати від нього, що підстароста і Кайдаш відібрали у нього посаду війта, підло вигнали матір з її спадкового маєтку і таким чином усіх нас поробили жебраками. Він то мучився і переживав так, що аж жаль було дивитися на нього, то знову охоплювала його страшенна лють, і він погрожував порубати сокирою голови підстарості і гайдукові на скибки, хоч йому й доведеться за те висіти, то нарікав на його високість короля, який, звичайно, був ласкавий до нього, а не виконав обіцяного.

Я втішав тата скільки міг, ставлячи йому за приклад, як бог не покинув його в неволі і мене, бідного підлітка, взяв собі за знаряддя, щоб виявити йому свою ласку, а я, хоч без гроша, науки й досвіду, проте потрапив до нього на далеке море і привів до батьківщини.

— Нехай би я марно загинув між поганими, — нарікав батько, — аніж маю терпіти таке, що мені тут, між своїми, в християнському краю випало, бо в Туреччині люди не гірші за отакого підстаросту або гайдука. Турки вважають християн за худобу, це правда, але між собою чинять по справедливому, і такої кривди, як мені заподіяли тут, турок туркові не заподіє. Однак я не залишу цього без помсти, хоч би мав дати голову під катівський меч. Краще вмерти, ніж по селах ходити за жебрацьким хлібом або під симбірським парафіальним костьолом простягати руку до людей.

Усю дорогу мій батько так мучився і нарікав на долю, що, нарешті, і я посмутнів, хоч після таких тяжких пригод повинен був тільки радіти. Світ уже не здавався мені такий веселий, як ще вчора.

В Золочеві ми зупинилися, мали тут пробути цілу добу. Будучи завжди допитливим, я зразу після роботи біля коней вибіг до міста, витріщаючись на все, що можна було побачити, хоч, крім замка пана Собеського, цікавого було небагато. Коли я минув замок і вже повертався до трактиру, чую, хтось кличе мене по імені. Обернувшись, бачу молодого хлопця, одягненого в червоний кунтуш із золотистими гудзиками і підперезаного шовковим поясом, у хутряній мадьярській шапочці. Він біг за мною, шкутильгаючи, а коли вже зовсім наблизився, гукнув:

— Гануську, ти не впізнав мене?

— Матвійку! — крикнув і я, тільки тепер побачивши, що це ж справді кульгавий Матвійко з Підбужа, парафіальний слуга, якого в селі називали півчим.

Я дуже зрадів, мовби рідного брата зустрів після довгої розлуки, і кажу:

— Як же тебе впізнати, коли ти такий нарядний і в цьому червоному кунтуша виглядаєш, наче староста!

— Ганка ж бо я, мій Матвійку, Ганка, а ти думав, що панянка, — відповідає він, як завжди, приказкою. — Кунтуш є, і гудзики на ньому блищать, але під кунтушем драна сорочка. Кат його знає, хто оцю ліврею, що на мені, вдягав учора і хто носитиме завтра.

— А чий же ти тепер слуга? — питаю.

— Я в капелі пана підчашого коронного Синявського в Бережанах; граю на скрипці в придворному оркестрі, а всі наші музики носять отакі лівреї. У Львові одружується один придворний пана воєводи, то наша капела їде до нього на весілля. А ти, Гануську, звідки тут узявся? З дощем учорашнім випав?

— Якщо турецький дощ випав тут, то і я з дощем випав, бо повертаюся від турків і не сам. Зі мною батько!

Матвійко від великого здивування широко розкрив очі і рота, високо підстрибнув на здоровій нозі, а кривою, мов у танці, змахнув, підкинув угору, як на «віват», шапку-мадьярку і вигукнув радісно: