— Твій батько повернувся! Хлава богу! Мати божа! Марко повернувся з неволі! А де ж він? Веди мене до нього, бо не повірю, поки не побачу його!
Ми відразу пішли до трактиру. Батько сидів у стайні, в темному кутку, опустивши голову на руки, такий замислений і смутний, що треба було його поторсати, щоб він одірвався від своїх думок і поглянув на нас.
Матвійко почав радісно вигукувати, цілуючи його руки, мовби вітав власного батька, а батько також спершу дуже зрадів, але незабаром знову почав зітхати й витирати сльози, бо Матвійко ніби ще більше навернув його до думки, що його зробили жебраком і що нема чого вертатися до Підбужа, де його діди та батьки жили і померли в чесності й достатку.
— Марку, що з вами? — питає Матвійко. — Чи ви нездужаєте? Я сподівався застати вас веселого, мов пташку в перший сонячний день навесні, а ви мовби з похорону!
— Я і є похований, живцем похований, Матвійку, — каже батько. — Хіба ж ти не знаєш, що я без даху і хліба залишився; чекають мене крайні злидні.
У Матвійка якось дивно заясніли очі. Замість поспівчувати батькові, він весело засміявся, помацав овій, червоний кунтуш, ніби хотів упевнитися, чи не загубив чогось дуже важливого, і каже:
— А я зараз відведу ті злидні!
Видобув з під кунтуша щось дуже дбайливо загорнуте в ганчірки і почав розгортати обережно, поволі, знімаючи одну ганчірну за одною, а було тих ганчірок, може, аж п’ять, здавалося, й кінця їм не буде, а сам позирає то на мене, то на батька та так весело, що аж очі в нього стрибають. Нарешті дістав якийсь папір, складений у кілька разів, розгорнув його і гукає:
— А це що?
— А це що? — повторюємо ми з батьком.
— Королівський декрет! — вигукує Матвійко. — Прийшло утвердження на солтиство.
— Декрет! Прийшло утвердження! — зраділи ми. — Коли прийшло? Хто тобі його дав? Звідки це в тебе? Давай же сюди, покажи!
— Тихо, євреї, нехай сам рабин гавкає, — каже Матвійко і тікає від нас з папером, тільки пальцем показує на печатку на ньому. — Як будете так разом питати й кричати, то нічого не довідаєтеся. Прийшов для вас декрет, Марку, і край. Помалу, бестія, лізла, але все таки прилізла, правда, не сама: мусив я трохи допомогти їй.
Нарешті дав нам Матвійко той папір; батько вхопив його обома руками, а руки при тому тремтіли в нього страшенно, повернув папір догори ногами, бо вмів добре читати лише з друкованого, надніс його до носа, до очей, до уст, мовби хотів покуштувати й понюхати, що там є, потім дав мені.
Це був довгастий аркушик з великою печаткою на облатці. Зверху було виведено красивими великими буквами:
ЗІГМУНТ III, З БОЖОЇ ЛАСКИ КОРОЛЬ ПОЛЬСЬКИЙ, ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ЛИТОВСЬКИЙ, РУСЬКИЙ, ПРУССЬКИЙ, МАЗОВЕЦЬКИЙ, ЖМУДСЬКИЙ, ІНФЛАНТСЬКИЙ І Т. Д. І ШВЕДСЬКИЙ, ГОТСЬКИЙ, ВАНДАЛЬСЬКИЙ СПАДКОВИЙ КОРОЛЬ.
Текст був написаний по-польськи, але було в ньому багато латинських слів, які я не розумів. Однак ясно і виразно там говорилося, що «чесного Марка Бистрого на солтистві в Підбужі, в нашому симбірському старостві, удержуємо і затверджуємо, декрет побожної пам’яті предків наших утверджуємо і, щоб як посесор привілейований того ж солтиства в спокійному володінні був залишений, наказуємо і хочемо мати».
Прочитав я документ раз; батько звелів читати вдруге; прочитав знову; потім третій раз. За кожним разом батько складав руки, як до молитви, і слухав, мов святе євангеліє. Весь декрет я вже майже знав напам’ять, а батько знову й знову казав читати. Нарешті він звелів лише повторювати слова «посесор привілейований», щоб запам’ятати їх.
— Посесор привілейований! Посесор привілейований, — повторював він. — А що це значить?
— Треба запитати пава Захновича, — кажу, — але, певно, це щось схоже на auriga regius, як іменував вас Його величність король свого часу в Янові.
— Так, мабуть, буде! — каже батько, а очі в нього сяють від великої втіхи. — Auriga regius! Посесор привілейований!
і весь час повторюючи ці слова, він побіг з посланням до пана Захновича, щоб ще більше впевнитися, що це справді декрет на солтиство. Повернувся зраділий, вимахуючи декретом, мов мечем, і вигукуючи:
— Посесор привілейований!
— Не бачила сова сонця, обпеклася від місяця, — каже Матвійко трохи засмучено. — Ви, Марку, тепер нічого не бачите і не, чуєте через велику гордість, а як Матвійко зумів добути цей декрет, те нікого не цікавить і ніхто не дякує за це. Полізла вдячність до неба і драбину з собою забрала.
— Дурний ти, Матвійку, недарма тебе півчим прозвано, — сказав батько, вже сердитий. — Хіба ж це ти декрет підписав, що я найперше тобі маю дякувати, а потім королю? Адже ж я від радості ще й богові не подякував! Але йдино сюди, Матвійку, не засмучуйся; бог бачить, як я в душі вдячний тобі, що ти так вчасно втішив мене, бо я вже від турботи перестав їсти і спати.