— А я спав, тільки не їв іще, — каже Матвійко.
— Ходім їсти і мед пити, — мовить батько, обіймаючи і цілуючи його, як сина, в голову. — А за медом розповіси, як це все було.
Завів нас батько до вітальні в трактирі і звелів подати хліба й м’яса і меду поставити, а коли поїли, Матвійко добре сьорбнув меду, погладив себе по грудях і животі, плямкнув язиком, облизався і так почав говорити:
— Во врем’я оно… Та ні, погано я почав… Року сухомокрого, в кінці місяця, коли зуб на зуба не потрапляв від пекучого сонця, несподівано почалися повені, але ніхто не втонув, кому треба висіти…
— Але ж і ти не втонеш, бо тобі треба висіти, — перервав його мову батько, — і певно що висітимеш, коли не відучишся од цієї пустотливості півчого. Розповідай по-людськи!
— Нехай уже буде по-людськи, — каже Матвійко, — хоч краще годилося б по-вовчому, бо мушу почати з вовка, тварюки злої, тобто з самого підстарости. Коли дружина Марка помандрувала з Підбужа, а Ганусь теж пішов у світ, я залишився сам, сирота, без хліба, без чобіт і без доброго слівця, бо ніхто його не мав для мене, а з парафії наполовину мене вигнали, а наполовину я сам утік: там з’явилася нова хазяйка, така ірод-баба, що від неї навіть голодний чорт утік би. Я не мав нічого, лише тіло, душу і скрипку. Отже, взяв я це все разом, і так воно деякий час трималося вкупі, бо я ходив по весіллях, по ярмарках, по церковних празниках і українських святах, грав людям і з цього жив. Коли не було кому грати, я вертався до Підбужа, до старої Симонової, яка дозволила мені у неї жити, а я їй час від часу якийсь гріш давав. Коли я так раз повернувся, прислав по мене підстароста, забрав скрипку і каже: «Ти, собачий сину, шельмо, бродяго, на панщину не ходиш, подушне не платиш, лиш по ярмарках вештаєшся: ледарюєш, паскудо! Будеш мені служити!»
І звелів кімнати у себе підмітати, біля корів ходити, дрова рубати, своїм наймитом мене зробив, а скрипку на замок замкнув, бо, негідник, розбійник, добре знав, що без скрипки я від нього не втечу. Як забрав у мене скрипку, то тим самим усе забрав од мене: хліб, розум, душу — всього взяв мене, бо тіло при хлібі, душа при тілі мусила залишитися, весь же розум сидів у скрипці. Але, як-то кажуть, зло само себе кусає, — вів далі Матвійко, — нема злого, що на добре не обернулося б. Мусив я бути в цій неволі, та тепер, певно, і підстароста, і гайдук шкодують, що я мусив там бути, однак для вас, Марку, та й для мене, це обернулося на добро. Одного разу приїхав підстароста з замку з Самбора і одразу звелів мені йти по Кайдаша. Коли я привів його, пішли вони разом у вітальню, замкнулись і, чую, раптом один на одного почали кричати. Ага, думаю собі, знайшов чорт цвяха! Погризлися між собою вовки. Почав я підслухувати під дверима і ось про що довідався: прийшло для вас королівське утвердження на солтиство, і видамо його в замку підстарості, щоб він віддав його вам або вашій дружині. Підстароста й каже Кайдашевї:
— Якщо ти, братику, добре заплатиш мені, тоді я це утвердження так заховаю, що жодне людське око не побачить його, а якщо не заплатиш, тоді я тебе з солтиства викину так само, як ми викинули Марків.
Кайдаш у плач, просить, погрожує; та дарма, прийшла біда і на вовка; тоді почали торгуватися:
— Даси мені двісті злотих!
— П’ятдесят!
— Двісті!
— Кат тебе бери, дам сто!
Не могли дійти згоди; матам лаялись, мало не побилися. Потім Кайдаш каже:
— Як буде, так і буде; якось та погодимось. Заходьте сьогодні до мене вечеряти; маю старий мед, і вина мені трохи з Угорщини прислали; легше поведемо справу до кінця.
— Хіба я хрін, щоб з медом був добрий; добрий я і без меду, — каже підстароста. — Як дасте, чого вимагаю, то і без меду обійдеться.
Але, зрештою, сказав, що прийде і мене та скрипку візьме з собою, щоб було весело.
Матвійко знову добряче сьорбнув меду, промовивши:
— Коваль клепле, поки тепле, — а потім розповідав далі, а я і батько слухали його з великою цікавістю: — Увечері їли, пили, танцювали, бажали собі добра в майбутньому, а я мусив грати і слину ковтати, і лиш бога просив, щоб якийсь із них подавився або щоб його параліч розбив і трясця напала, і ще втішався я, що довше грає скрипка голосиста, ніж видержать ноги танцюриста. Підстароста пив за чотирьох, а гайдук Кайдаш, як помітив я, дуже стримував себе, очевидно, негідник, хотів тверезий іти на п’яного. П’ючи, все торгувались, але підстароста, хоч уже ледве на ногах держався і ледве міг белькотати, не уступав ні гроша; чим більше, шельма, пив, тим твердіший був. Папери тримав у себе за пазухою, а між ними і ваше утвердження було, але він навіть не хотів показати його Кайдашеві.