— Що ж ви там робили, Семене, на Чорнім морі і у Варні? — допитується мати.
— Що робили? Гуляли. В гостях були! Тільки там не були нам раді, ой не були, певно що не були!
І раптом в замовк, не бажаючи оповідати далі, і наче змінився на. виду: очі його так заблищали, мовби в тім козаку сидів ще другий чоловік, злий, нещадний.
Але це тривало тільки хвилину. Потім Семен знову став веселий.
Багато втіхи мали ми з того козака і я, і мати, і сусіди, а це найголовніше. Він навчив мене грати на своїй кобзі, стріляти з лука (а сам був такий вправний стрілець, що, бувало, птаха на льоту стрілою прошиє); показав, як стругати вістря в стрілах, як набивати на них гострі наконечники, як робити затріски, сильця і сітки на птаство й тварин, як плести верші на рибу, як у чистім полі або в лісі пізнати, де схід, а де захід, як навіть уночі, по зорях, узнати, де південь, а де північ, як прикладати вухо до землі, слухати і пізнавати, чи хто їде здалека і чи то вози, чи вершники, чи мало їх, чи багато — словом, навчив мене, різних цікавих речей, котрих у нас в селі ніхто, або майже ніхто не знав. і з своїм конем, худим і на вигляд мізерним, був як з приятелем або рідним братом, говорив до нього, мов до людини, і запевняв, що кінь розуміє його, а він — коня. і справді шкапа ця була якась особлива: розумна, наче добре навчений пес, слухняна і, як пес, прив’язана до свого пана. Коли Семен водив гусарських коней на розминку, то дозволяв мені їхати на своєму коні, а сам сідав на одного з гусарських.
Якось уранці вихали ми отак кіньми і подалися дорогою на Самбір. Проїхали, може, з півмилі, коли наткнулися на малий, але добре чимсь навантажений віз. Двома міцними кіньми в мадьярських шорах правив фурман, одягнений не по нашому, бо у нас таких свиток з домашнього сукна і таких шапок високих, гостроверхих, як і у Семена, не носили. Як тільки Семен побачив його, то аж підскочив на коні і зараз же до нього по-українськи:
— Слава богу! Ви з Таращі?
— Авжеж. З Лебединої Греблі.
— А звідки їдете?
— Аж із Семигородської землі.
— Куди?
— До Львова, а звідтіль, боже поможи, додому, на Україну.
— Віз і коні ваші?
— Коли б то мої! Я чумак бідний. Не мої, а хазяйські.
— Хто ж хазяїн? Чи не турок?
— Хотинський турок чи грек, Чорний Мордах.
— Чорний Мордах, тобто по турецьки Кара-Мордах! — крикнув Семен і так підскочив на коні, ніби його хтось стрілою прошив. — А де він?
— Залишився позаду, — каже фурман. — їде верхи на коні, на сивім бахматі. Чуєш, копита тупотять?
Дивлюсь я в той бік і бачу: їде на сивім коні здоровенний чолов’яга у чорнім капоті, підперезаний широким ременем із сирової шкіри. Обличчя в нього темне, мов у цигана, з великою чорною бородою, з малими бистрими очима, як у кота, і такими розкосими, що коли він дивиться на тебе, то здається, хоче проколоти тебе своїми бридкими сліпаками, наче шилами, з обох боків наскрізь.
Як тільки козак Семен уздрів його, то почервонів увесь, мов польовий мак, жили на лобі налились кров’ю, а очі загорілися таким гнівом, що аж мені стало страшно.
— Сам бог послав його мені! — крикнув він гучним голосом і повернув коня просто на турка.
А турок дивився більше на наших коней, ніж на нас; і тільки коли Семен під’їхав до нього впритул, так що мало не торкнувся його коліна своїм коліном, він підняв очі на козака.
— А, Кара-Мордах! Поганський сину! Собако! — закричав Семен. — Впізнаєш мене? Галушку?
Турок затрясся і від страху посунувся на зад коня, але цієї миті козак схопив його за горло і так міцно стиснув, що очиці турка налились кров’ю і вилізли наверх, мов галки. Турок аж захарчав і щосили шмагонув Семенового коня плетеним канчуком. Свиснула турецька нагайка в повітрі, гадюкою звилвся на коні. Кінь заржав од болю і страху і, наче скажений, помчав галопом убік. Семен упав на землю. Турок полоснув нагаєм свого бахмата і миттю пропав з очей, мов у темній хмарі. Тільки курява знялася.
Семен зірвався на рівні ноги, зштовхнув мене з коня, мов галушку, на землю, скочив у сідло і, не кажучи й словечка, пустився чимдуж доганяти турка.
Тільки й бачив я його, мов стрілу, пущену з лука. Вгору піднявся другий стовп куряви, закривши і Семена, і коня. Залишився я сам на дорозі. Гусарські коні тим часом дременули в поле. Я не знав, що робити: чи ловити коней, чи ждати Семена — стояв, як дурний, втупившись очима в хмари пилюки, що пливли все далі й далі, аж поки опали під горами.