— А де ж вона? — вигукнув я так поквапливо, що школяр здивовано глянув, на мене.
— У мене; дам тобі її, коли хочеш, але що тобі з цього куска дерева?
У Львові ми зупинилися перед Клопотівським будиночком: добрий пан Григор надав нам квартиру у себе. Ледве злізши з воза, я вхопив Урбанка за руку, щоб не відпустити її, поки не віддасть мені тієї дошки— духівниці Вороби; я догадувався, що на ній мусить бути щось таке, що наведе мене, на слід, де шукати мішечок з залізною коробочкою. Щастя, що це було не взимку, інакше духівниця Вороби пішла б, як і інша деревина, в піч, бо Урбанко кинув був її за піч. Я схопив її, мовби це був скарб, а для мене вона й справді була скарбом, і побіг до нашої квартири у пана Невчасного, щоб добре розглянути її.
Це була досить товста дошка, півтори столи завдовжки і з доброї півстопи завширшки. Таких дощок — від різних коробок із заморським корінням — завжди лежало досить, по кутках на складі в індермаху. На цій дошці чорною фарбою, яку Домінік використовував для позначування товарних ящиків і тюків, коли їх висилали із Львова, Вороба, не вміючи писати, намалював незграбно різноманітні знаки, що, мабуть, мали заміняти букви чи, може, й цілі слова.
Я довго придивлявся до знаків, ламаючи собі голову, що вони могли б означати, але даремно: це була справжня загадка, яку я не міг збагнути, хоч знав напевно: це незграбне малювання стосується саме того, що довірив я Воробі під присягою.
Всі знаки були поставлені, в один рівний ряд. Насамперед було намальовано дві товсті палиці, одна недалеко від другої, обидві з’єднані третьою палицею; посередині третьої палиці було щось подібне до гака; потім стояв знак, що нагадував серп, за ним уже цілком виразно намальовано сокиру, за нею — знову знак, подібний до серпа, за серпом був хрест, за хрестом — ніби дев’ятка, бо Вороба знав номери, а за дев’яткою стояло щось на зразок лопати чи заступа. Так виглядала духівниця бідного Вороби! Досить довго і даремно сушив я собі голову над цією дошкою. Потім знову почав думати, що мені далі робити? Не було іншого виходу, як піти до козаків, бо я обіцяв, що як тільки приїду у Львів, зразу ж заберу у Вороби мішечок з коробочкою і віддам старому Галушці.
Козаки зупинилися в якогось волинця за мурами міста. Я був би відразу пішов до них, але вже настала ніч, незабаром мали замикати міські ворота. Отже, не вийшов би з міста або, вийшовши, зміг би повернутися додому лише вранці, коли їх відімкнули б. Я дуже радий був, що не міг іти, бо хотів провести вечір з батьком і матір’ю, натішитись і наговоритися з ними. Вечеряли ми разам з панам Григором і Мар’яночкою, і хоч ні меду, а ні вина не було, проте такої веселої вечері і такого шумного бенкету, як був у нас при тій каші з молоком, я, відколи живу, не пам’ятаю.
З тяжким серцем ішов я наступного дня до Галушок, боячись, як зустрінуть мене, коли скажу їм, що Вороба помер, а де він заховав мішечок із нещасною залізною коробочкою, неможливо ні взнати, ні навіть здогадатись. Я застав усіх трьох козаків удома, вони чекали на мене, а Вовкулака дуже вже брала нетерплячка.
Став я перед ними, як винуватий, хоч і мав чисте сумління, і дуже несміливо виклав усю справу, а дошку, тобто духівницю Вороби, я держав перед собою, як татарин щита, немовби хотів нею заслонитися, коли б Вовкулак намарився на мене шаблею.
Та ледве й не сталося так, бо коли старий Галушка і Семен, вислухавши мене, мовчали, мабуть, думаючи, що тепер робити, Вовкулак дуже гнівно ударив кулаком об стіл і почав страшенно лаятись і погрожувати.
— Та замовкни ти, Вовкулаче, дурний крикуне, собачий сину! — закричав на нього старий Галушка. — Нічого ти не вигавкаєш і не вилаєш, а по голові, певне, дістанеш! Я ж казав тобі, що свою частку ти матимеш, враже нестерпний! Я не візьму, Горленко не візьме. Семен не візьме, а ти своє візьмеш, а потім або подавишся, або повісишся, або інша погибель на тебе трапиться! Чортяка тебе забирай, поганче, щоб тебе очі мої не бачили!
Вовкулак блиснув дикими очима, однак замовк і лиш бурчав щось собі під перерубаний ніс, мов злий собака, що хоче кусатися, та боїться кийка.
— Покажи дошку, — каже мені Галушка.
Я дав, йому дошку, поклали її на столі, і всі троє почали уважно роздивлятись.
— А що ти про це писання скажеш? — питає мене Семен. — Ти ж знав Воробу, бував з ним, розмовляв, значить, краще можеш угадати його думки, ніж ми, бо ніколи у вічі не бачили його.