— Що я скажу? Я скажу, що Вороба, напевно, хотів дати знаки, по яких, як по слідах, можна потрапити на місце, де він заховав чи закопав мішечок.
— Так воно й буде, — каже Опанас, дивлячись замислено на дошку.
— А звідки ти, дурню, знаєш, що він закопав? — питає мене Вовкулак, показуючи свої ікла, як вовк.
— Бо знаки йдуть один за одним, а останній знак — це, певно, заступ. Отже, гадаю, що закопав.
— А що за знак стоїть на самому початку? — питає Семен, тикаючи пальцем у дві палиці, з’єднані зверху третьою. Це найважливіший знак, бо, це початок розшуків.
— Та це ж ворота! — вигукнув Вовкулак, дуже гордий, що відгадав те, чого інші не могли зробити. — Ворота, справді ворота! Ходімо шукати їх.
Семен почав голосно сміятись, Опанас — за ним, так що і я не міг утриматися від сміху. Вовкулак їв нас поглядом, був би згриз нас, як горіхи, — так зубами скреготав, але мовчав. Опанас хвилину думав, потім раптом аж підскочив.
— А де ж у мене очі? — вигукнув він. — Ганусю, де тут у вас вішають?
Поглянув я на нього здивовано, бо не зрозумів одразу.
— Де у вас шибениця стоїть, на якій міщани злодів вішають? Бо це ж шибениця, яку Вороба на самому початку намалював. Дві палі, як звичайно, зверху перекладина, на перекладині гак, точно гак, лише вішальника немає. Ходімо зараз туди. Веди нас! А ти, Вовкулаче, біжи до волинця, нехай заступ позичить, щоб не вертатися нам до міста, якщо знайдемо місце по цих знаках.
Узявши заступ, усі троє пішли туди, де страчують злочинців. Іти було недалеко, бо шибениця стояла зразу за містом. Трапилося так, що саме в цей час там ніхто не висів, а треба вам знати, що у Львові, де пани засідателі судять за дуже суворим магдебурзьким законом, часто страчують нещасних винних: то їм голову відрубують, то колом проламують, то палять на вогнищі, а найчастіше вішають, за просту крадіжку, коли хтось удруге або втретє вчинить її, вже за цим суворим законом карають бідолаху на смерть.
— Що далі йде в тій духівниці? — питає Опанас, коли ми вже стали під шибеницю.
— Далі йде знак, схожий на серп, — відповідаю я, показуючи на дошку.
— Тепер уже мені ясніше стає, що Вороба мав на думці. Бачите оцю стерню, нею й підемо, бо серп, певно, означає поле. А що після серпа?
— Сокира, — кажу.
— Тепер і зовсім ясно! — вигукнув Опанас. — Твій Вороба був недурний, писати не вмів, а проте добре написав. Отам із а полем ліс; а з чим ідуть до лісу?
— З сокирою! — вихопився Вовкулак і окинув нас усіх дуже задоволеним поглядом, мовби відгадав щось дуже важке.
— От мудрець! — каже Опанас. — Як він зразу усе взнає! Вовкулаче, тобі сенатором у Варшаві бути, королівським секретарем у Кракові, такий ти бистрий чоловік; шкода, що ти тільки козак!
Почав Галушка знову думати і дивитись на дошку, а потім став роздивлятись довкола і каже:
— і шибениця у нас є, і поле, і ліс, проте ми ще нічого не знаємо. Стерня тягнеться на всі боки, ліс стоїть навколо. Отже, шукай вітра в полі! В який бік іти? Всюди стерня, ліс.
Була в мене одна думка, та я не був певний, чи добра вона. Отож кажу несміливо:
— Ходімте так, як Вороба йшов. Ідучи від міста, він став лицем до переду шибениці, як оце їй ми стоїмо.
— А звідки ти знаєш, де перед; він з обох боків може бути. Хіба тебе вже вішали? — питає Вовкулак.
— У Львові такий звичай, — кажу, — що злочинця вішають лицем до міста; Вороба завжди мені говорив це. Серп— перший знак, що стоїть за шибеницею, значить, треба нам іти від правого стовпа вбік, прямісінько, як летіла б стріла з цього місця.
— Добре кажеш, — обізвався, трохи подумавши, Опанас, — Так і підемо.
ішли ми тепер через поле, як я їй казав, а Опанас весь час обертався і стежив, чи добре тримаємо напрям. Потім звелів Вовкулакові вийти далеко вперед, аж під самий ліс, і там стати, а ми, щоб не збитися з напряму, йшли тепер просто на Вовкулака. Коли ми прийшли до лісу, Опанас каже:
— Якщо ліс у цьому місці широкий, то духівниця Вороби нам ні на що не здасться, бо в лісі важко орієнтуватися.
Звелів він нам іти по одному: спочатку пішов один, а, ми стояли; коли він пройшов добрий відрізок дороги, але ще можна було його бачити, то став, тоді другий пішов до нього і замінив його, і так весь час ми наче живим ланцюгом перетинали ліс, не сходячи з прямої лінії. Йти довелась недовго, бо, на щастя, ліс у цьому місці був зовсім вузький. Незабаром ми знову опинилися на стерні.
— Отже, маємо другий серп, — каже Опанас. — А що після другого серпа?
— Хрест, — відповідаю, наказуючи знак на дошці.