— Хрест? Є й хрест! — висукує Семен і показує пальцем поперед себе.
Далеко за стернею на пагорку виднівся чималий хрест, який невідомо на чию пам’ять встановлено там побожною людською рукою. Ми бадьоро перебігли стернею і стали під хрестом. Це був дубовий хрест, без фігури, дуже старий і вже спорохнявілий; мабуть, цілий вік стоїть тут і ніхто не дбає про нього, бо ж і село звідси далеко, та й з міста ніхто сюди не ходить, тому що це вже зовсім за міськими ланами було.
— Що далі стоїть на дошці? — питає Опанас.
Коли б, я не знав, що Вороба розумівся на цифрах, то не вгадав би, що це може бути за знак. А так угадую, що це дев’ятка.
— Якщо це дев’ятка, то що вона може означати? — питає Семен. — Дев’ять ліктів? Дев’ять сажнів? Дев’ять кроків?
— Вороба, коли тут був, — каже на це Опанас, — то ліктя з собою, може, й не мав, сажня теж, а от ноги в нього були. Отже, дев’ятка значить дев’ять кроків.
— Я зараз спробую! — вигукнув Вовкулак і почав був уже відміряти кроки.
— Вовкулаче, дурна ти голово, — каже сміючись Галушка, — якщо так шукатимеш, то й до завтра не знайдеш! Треба зробити так, як уже раз порадив нам Ганусь. Заступ намальовано справа од хреста: отже, прямо від правої руки пройдемо дев’ять кроків і почнемо копати.
Відміряв дев’ять кроків і вигукнув:
— Тепер, Вовкулаче, розумахо, копай!
Вовкулак з запалом узявся до роботи, і незабаром заступ торкнувся дерев’яного ящика.
— Є! — вигукнув я, відразу збагнувши, що це такий самий ящик, яких було багато у пана Шпитка в індермаху.
— Є! — загукали зраділі козаки, а Опанас Галушка вийняв із землі ящик і підняв ножем кришку.
В ящику був добре знайомий мішечок, в ньому — залізіна коробочка.
— Слава ж тобі, святий боже! — вигукнув я сам до себе і глибоко зітхнув, мовби щойно тепер знайшов я досить повітрія на світі.
Я зрадів більше, ніж козаки, бо наче звільнився від строку й турботи; спав мені, як кажуть, камінь в грудей; тепер я позбувся безперервного неспокою і тривоги за довірену мені таємницю, звільнився від присяги; тепер не треба було брехати і приховувати щось від добрих людей, викликаючи підозріння, ще я спільник якоїсь нечесної справи, в якій не міг признатися, і відректися від неї теж не міг.
— Семене! — кажу я, — аж тепер усе щасливо закінчилося, що було між нами! Я залишився тобі вірний. Присяги додержав, тепер, я вже вільний, чи не так, і нічого тобі не винен.
— Зате я винен тобі,— говорить Семен.
— І я, — додає Опанас. — Я теж твій боржник. Сто цекінів винен я тобі, хлопчику!
— Ви мені винні тільки один цекін, Паньку! — заперечую я йому на те, навмисне називаючи його так, як він казав нам називати себе, коли в Туреччині найнявся до пана Арменака за фурмана, — але цекіна, певно, не видобудете із того мішечка, який ви викопали, бо де ж ви продасте оте?
— А ти знаєш, що в ньому є?
— Око пророка, — відповідаю, — брильянт, коштовний камінь, який так назвали.
— А звідки ти про це знаєш?
— Знаю, бо тут була погоня за цим каменем і за людьми, що його пограбували, — говорю, повторюючи те, що мені золотар Лоренц свого часу розказував. — Знаю й те, що краще не нести цього у Львів на торг, бо голів своїх позбудетесь.
— Не бійся, Ганусю, тепер за нас, — каже Опанас, — ми вже маємо купця, доброго купця, а сто цекінів вважай, що воїни вже у тебе в кишені. Приїхав до Львова посланець із Стамбула Еффакір Махмет, він зразу купить.
— Але ж у Львові є уряд і війт, є і кат, і легко тут скінчити тим, від чого ми сьогодні почали шукати. Я ледве не зазнав того на власній шкурі, а все через оте прокляте Око пророка, бодай воно осліпло!
Козаки почали сміятися з моїх слів, а старий Галушка сказав:
— Недурний ти хлопчина, зовсім недурний; навпаки, розумний, кмітливий, і ти вже показав це, але і я не такий дурний, щоб приїжджати сюди в пустими руками. Я з паном гетьманом Ходкевичем був, як вояка з воякою, і з покійним паном гетьманом Жовкевським, як вояка з воякою, і з паном Станіславом Конецпольським так само. Разом ми воювали; добре знають Галушку ваші пани, і королевич Владислав, хороший пан, козацький приятель, знає про мене. Маю я такі листи з собою, що коли б про них відали ваш пан бургомістр і ваш пан львівський війт, то, певно, шапки передо мною познімали б! Ти завтра побачиш; торгуватися будемо у ратуші або в замку, сам пан староста Мстішех під час торгу буде, бо його дружина — княгиня Головчиніська, по Григорію, Коширіськаму князю, вдова по Сангушкові,— добре знає Галушку, дуже давно його знає!