Батько й Опанас схвалили мою вимогу, а підстароста блимнув на мене спідлоба злим поглядам, проте сів і написав розписку, як я хотів.
Закінчивши ось так з підстаростою, ми повернулися до нашої садиби. Там мати з Семеном і Матвійком уже розклали вогонь. Мати, як завбачлива хазяйка, навезла з собою із Львова крупи, сала, корейки, в селі купила яєць і молока, а підстароста меду нам два бутлі продав, зажадавши за нього втроє дорожче. Отже, ми мали чим пригостити козаків і веселилися до пізньої ночі так, що вже шині співали, коли ми про сон подумали.
Другого дня рано вранці Галушки й козаки вже були на конях; їм треба було спішно повертатися, ніякою просьбою не дали умовити себе, щоб хоч до полудня затрималися,
Я заплакав, мов дитина, коли прощався з Семеном, мовби передчував, що це розлука назавжди, тому що ні Семена, ні його батька я ніколи пізніше не бачив і почути про них мені вже не довелося. Старий Галушка, певно, вже помер, але Семен, мабуть, ще живий, бо не набагато старший був за мене. Хай йому бог завжди і всюди помагає, бо він добро мені робив і я його вважав за брата.
XXI Закінчення
На цьому закінчилися пригоди моєї молодості, і я кінчаю свою розповідь. Того, що можна б додати, небагато, і скажу про це коротко.
Мій батько, зовсім покинувши ремесло купецького фурмана, почав працювати на полі, а я, тому що не дуже був потрібний удома, пішов заробляти власний хліб. Ще у Львові казав мені Геліас, що пан Ярослав знову прийме мене до своєї торгівлі, отже я повернувся до служби, а навчившись купецького ремесла, вже міг бути корисним у крамниці, і пан Ярослав призначив мені більшу платню. Коли Григор Невчасний помер, Мар’яїночка переїхала в Самбір до свого дядька Зибулта. Цей пан Зибулт, що вже сам у літах був, потребував помічника в торгівлі. Я й пристав до нього. Через кілька років оддав він Мар’яночку за мене і прийняв мене до спілки на третю частину доходу в своїй торгівлі.
Поблагословив мене пан бог, давши мені чесну дружину, а моїм дітям добру матір; маю трьох синів, а дочки ні одної, і це єдина турбота моєї любої Мар’яночки, бо дівчинці вона була б дуже рада. Училися мої сини в парафіальній школі в Самборі, а потім одного з них я послав до школи в Замості, де про нього по-батьківськи піклувався Урбанко, колись школяр, а нині доктор Урбанус, професор і королівський секретар.
Другого сина я призначив до ремесла, і він тепер навчається в Лоренца, що вже давно став майстром-золотарем і дуже славиться своїм мистецтвом. Третій син буде хліборобом, живе коло свого діда на солтистві, бо мій батько, знесилений працею, уже нездатний займатися господарством. Під кінець життя йому належить відпочити.
Я прибудував до нашої хати в Підбужі дві кімнати для себе і Мар’яночки, моєї любої дружини, бо коли вже ми не зможемо працювати, тоді переберемося туди. Хоч я й маю будиночок у Самборі і став городянином, а проте хочу вмерти під сільською стріхою, тому що під нею я народився і маю кістки скласти в любимій землі, де й мої предки спочивають. Я, старик, сидітиму в тому самому вишневому садку, де ще хлопчиком бігав босий, і ті самі пташки співатимуть мені, і той самий струмок шумітиме, якого я ще в дитинстві слухав.
Про Урбанка я вже казав, що він став доктором наук, а потім професором і королівським секретарем; Матвійко тепер органістом у Самборі, одружився з чесною дівчиною, живуть собі.
Настали кращі часи і для Підбужа; пішов звідти давній підстароста, забрався з великим соромом, бо його спіймали на фальшивих рахунках і на різних шахрайствах, а новий підстароста, чесний і статечний, бога має в серці, справедливо до бідного люду ставиться, бере з нього тільки те, що належить, не кривдить, не пригноблює; народ дуже хвалить його, і дай боже, щоб усі урядовці при старостві були такі.
А тих людей, що мені зло чинили, я вже й не пам’ятаю, начеб їх і на світі ніколи не було, не шукаю помсти на їх голови і зла їм не бажаю.
Бо не мстити людина повинна, а добиватися своїх прав, усією силою захищатися від кривди, боротися проти зла, за правду і справедливість.
