Мет випростався:
— Я хочу історію з пригодами. — Цього разу він кинув на Ранда переможний погляд.
— Я хочу почути про Айз Седай та Охоронців, — поспіхом промовив Дев.
— А я хочу про траллоків, — сказав Мет, — а ще про... про... про Лже-дракона!
Дів розкрив було рота і знову закрив, не зронивши ані слова. Чогось вагомішого за Лжедракона просто не існувало, і він чудово це розумів.
Батько Еґвейн фиркнув:
— Я ж не менестрель, хлопці. Таких історій я не знаю. Теме? Може, ти спробуєш?
Еґвейн закліпала очима. Чому це Рандів батько знає історії, яких не знає її батько? Майстра аль’Тора обрали до Ради Селища, аби він репрезентував там фермерів із сусідніх ферм, але наскільки знала дівчинка, він займався лише вівцями та тютюном, так само як і будь-який інший фермер.
Майстер аль’Тор подивився на мера із сумнівом, і Еґвейн уже було понадіялась, що той не знає таких історій. Вона не хотіла, аби хтось у чомусь перевершив її тата. Звісно, їй подобався Рандів тато, і вона не хотіла, щоб і він ускочив у халепу. Це був високий, міцний чолов’яга, спокійний, небагатослівний, і всі ставилися до нього з симпатією.
Майстер аль’Тор закінчив стригти вівцю, і коли йому підвели іншу, обмінявся посмішкою з Рандом.
— Так сталося, — сказав він, — що я знаю одну схожу історію. Я розповім вам про справжнього Дракона, а не про Лжедракона.
Майстер Буйє так швидко сахнувся від вівці, яку стриг, що бідна тварина ледь не вирвалася йому з рук. Очі його звузилися, хоч вони й завжди були наче шпаринки.
— Не треба тут такого розповідати, Теме аль’Торе, — буркнув він скрипучим голосом. — Добропорядним людям не годиться таке чути.
— Заспокойся, Кенне, — примирливо промовив батько Еґвейн, — це просто оповідка. — Проте погляд, який він кинув на Рандового батька, ясно свідчив, що він не такий уже впевнений в цьому, як хоче здаватися.
— Не всі історії можна розповідати, — наполягав на своєму майстер Буйє. — Деякі навіть і знати не можна! Це зле, кажу я вам. Мені це не подобається. Якщо вони хочуть послухати про війни, розкажіть їм щось про Столітню війну або про Траллоцькі війни. От вони й почують і про Айз Седай, і про траллоків, якщо вже вам кортить про таке говорити. Або про Аїльські війни.
На мить Еґвейн здалося, що у майстра аль’Тора змінився вираз обличчя. Воно наче посуворішало. Стало таким суворим, що обличчя купецьких охоронців поряд із ним здалися б лагідними. Щось сьогодні вона надто багато вигадує. Зазвичай дівчинка не давала своїй уяві заходити так далеко.
Майстер Коул стрепенувся і широко розплющив очі:
— Але ж він хоче розповісти хлопцям усього-на-всього легенду, Кенне. Просто історію, старий. — Повіки його знову почали склеплятися. Ніколи не можна було сказати напевне, спить майстер Коул чи ні.
— Тобі ніколи нічого не подобається, Кенне, хай що б ти не почув, не за-нюхав чи не побачив, — зауважив майстер аль’Дей. Цей худорлявий стярий із легеньким, наче пух, білим волоссям доводився Білі дідом, і років йому було не менше, ніж майстру Коулу, якщо не більше. Ходив він, зазвичай спираючись на костур, але очі мав ясні та гострі, і таким же ясним і гострим був у нього й розум. І з ножицями він вправлявся майже так само швидко, як майстер аль’Тор. — Моя тобі порада, Кенне: не в’їдайся іншим у печінки, помовч і не заважай Тему розповідати.
Бурмочучи щось собі під ніс, майстер Буйє підкорився, хоч і знехотя. Кинувши похмурий погляд на Рандового батька, він знову нахилився над вівцею. Еґвейн з подивом похитала головою. Дівчинці часто доводилося чути, як майстер Буйє розповідає всім, яку важливу роль він відіграє в Раді і як усі завжди прислухаються до нього.
Хлопчики присунулися ближче до майстра аль’Тора і півколом усілися навпочіпки. Якщо ця легенда викликала суперечку серед членів Ради, вона стовідсотково мала бути цікавою. Майстер аль’Тор не припинив своєї роботи, однак зараз ножиці в його руках літали повільніше. Він не хотів поранити вівцю тепер, коли частина його уваги перемкнулася на інше.
— Це лише оповідка, — промовив він, ігноруючи сердиті погляди майстра Буйє, — бо ніхто не знає, як воно відбувалося насправді. Але те, що воно відбувалося, це факт. Ви чули про Епоху Легенд?
Дехто із хлопчиків кивнув, хоч і невпевнено. Еґвейн мимоволі теж кивнула. Вона чула, як деколи дорослі, коли не вірили, що щось дійсно відбувалося, або сумнівалися, що щось може бути зроблено, приказували: «Хіба що в Епоху Легенд». Це було щось схоже на приповідку: «Коли рак на горі свисне». Принаймні так вона гадала.
— Це було три тисячі років тому, а може, ще давніше, — вів далі Рандів батько. — Тоді існували великі міста, а будинки в них були вищі за Білу вежу, а вищого за неї нічого нема у світі, хіба що якась гора. Машини, що працювали на Єдиній Силі, перевозили людей по землі швидше, ніж біжить кінь, а дехто каже, наче машини носили людей і повітрям. І ніде не було хвороб. Не було голоду. Не було війни. А тоді Світу торкнувся Морок.