Сміх наче ножем відтяло, і Льюс Терін повернувся, не виказуючи жодного здивування.
— Еге ж, гість! Чи маєш ти Голос, незнайомцю? Незабаром настане час Співів, і всі запрошені взяти участь. Іліено, кохана, у нас гість. Іліено, де ти?
Очі чоловіка в чорному розширилися, погляд метнувся до тіла золотоволосої жінки, а тоді знову до Льюса Теріна.
— Забери тебе Шей’тан, невже гниль проникла в тебе аж так глибоко?
— Це ім’я, Шей’... — Льюс Терін здригнувся і підніс руку, наче відганяючи щось від себе. — Не варто його вимовляти. Воно небезпечне.
— Отже, ти хоча б це пам’ятаєш. Небезпечно для тебе, дурню, не для мене. Що ще ти пам’ятаєш? Пригадуй, ти, засліплений Світлом ідіоте! Я маю покінчити з тобою, але не хочу, щоби ти в цей час спокійнісінько перебував у непам’яті! Згадуй усе!
Якусь мить Льюс Терін витріщався на власну підняту руку, здивований тим, як примхливо розписав її бруд. Відтак витер її об одіж, не помічаючи, що та ще брудніша, а тоді його увагу знову привернув співрозмовник.
— Хто ви такий? Чого вам треба?
Чоловік у чорному пихато випнув груди:
— Колись мене звали Елан Морін Тендронай, але тепер...
— Зрадник Надії... — прошепотів Льюс Терін. Спогади ворухнулися, проте він мотнув головою, відганяючи їх.
— То ти все ж таки щось пригадуєш?! Так, Зрадник Надії. Так прозвали мене люди, так само, як тебе вони назвали Драконом, але, на відміну від тебе, я прийняв це ім’я. Вони дали мені його, повважавши за проклін, але я ще змушу їх колінкувати перед цим ім’ям зі святобливим трепетом. А що ти зробиш зі своїм ім’ям? Відсьогодні люди називатимуть тебе Родичевбивцею. Що ти збираєшся з цим робити?
Льюс Терін, суплячи брови, обводив поглядом руїни залу.
— Іліена мала би бути тут і привітати гостя, — неуважно пробурмотів він, а тоді гукнув: — Іліено, де ти?
Підлога заходила ходором; тіло золотоволосої жінки затремтіло, так наче вона збиралася відповісти на його поклик. Його очі її не бачили.
Елан Морін скривився.
— Поглянь на себе, — промовив він зневажливо. — Колись ти був першим у Залі Слуг. Колись ти носив Перстень Тамирліна і пишався на Високому Троні. Колись на твій заклик збиралися Дев’ять Скіпетрів Влади. А подивися зараз на себе! Жалюгідне калічне створіння. Проте цього не досить. Ти принизив мене в Залі Слуг. Ти завдав мені поразки перед Воротами до Пааран Дізена. Але тепер я сильніший за тебе. Ти помреш з думкою про свою остаточну поразку, сповна усвідомивши, якою вона є абсолютною та нищівною. Втім, якщо я взагалі дозволю тобі померти.
— Не розумію, чому Іліена так забарилася. Вона мене не похвалить, якщо помислить, начебто я приховую від неї гостя. Сподіваюся, ви охочі до бесіди? Бо Іліена охоча. Я вас попередив. Іліена запитуватиме вас про тисячу речей, і може таке трапитися, що ви розповісте їй усе, що знаєте.
Відкинувши назад чорний плащ, Елан Морін випростав руки перед собою.
А ще гірше для тебе те, — прошипів він, — що тут немає жодної із твоїх Сестер. Я ніколи не був майстром Зцілення, а наразі визнаю іншу силу. Втім, будь-яка з них змогла би дати тобі просвітлення хіба що на кілька хвилин, якби, звісно, ти її не встиг знищити раніше. Те, що можу зробити я, подіє не гірше. Принаймні мене це влаштовує. — Він раптом посміхнувся, і ця посмішка була жорстокою. — Хоча, маю таку думку, Шей’тан зцілює не так, як ти звик. Зцілися, Льюсе Теріне! — Він простягнув руки, і світло потьмяніло, так наче тінь лягла на сонце.
Біль вибухнув у Льюсі Теріні, і він закричав; крик цей ішов із глибин його єства, і він не міг його зупинити. Вогонь обпалив його до самих кісток, у жилах заструмила кислота. Він повалився назад, гепнувшись головою об кам’яну підлогу, і голова відбилася від неї на подобу м’яча. Серце викалату-вало, намагаючись вирватися з грудей, і з кожним його ударом нова хвиля полум’я проходила крізь тіло.
Він безпомічно бився у конвульсіях; біль перетворив його череп на агонізуючу сферу, яка, здавалось, ось-ось вибухне. Хрипкі крики стократ відлунювали палацом.
Повільно, дуже повільно біль почав відступати. Цей відплив, здавалося, тривав тисячі років, а коли завершився, Льюс Терін залишився лежати, сіпаючись, намагаючись ковтнути повітря пошерхлим горлом. Здавалося, минуло ще тисячоліття, доки він спробував підвестися, відчуваючи, що м’язи перетворилися на драглі, і спромігся нарешті стати навкарачки. Погляд його впав на золотоволосу жінку, і з грудей його вирвався крик, тисячо-крат несамовитіший за ті крики, що лунали раніше. Хитаючись, ледь не падаючи долілиць, він поповз до неї. Він схопив тіло в обійми, і на це були потрачені всі його сили. Руки у нього тремтіли, коли він відкинув золоте волосся з обличчя і глянув у її широко розплющені очі.