— Іліено! Світло, допоможи мені... Іліено! — Він припав до неї, намагаючись захистити її своїм тілом, ридаючи ридма, як людина, якій більше нема що втрачати в цьому житті. — Іліено, ні! Ні!
— Ти можеш повернути її, Родичевбивце. Великий Володар Темряви може повернути її до життя, якщо ти служитимеш йому. Якщо ти служитимеш мені.
Льюс Терін підвів голову, і чоловік у чорному мимоволі позадкував на крок від його погляду.
— Десять років, Зраднику, — шелеснув Льюс Терін, так іще шовково шелестить клинок, коли його вихоплюють із піхов. — Десять років твій хазяїн занапащає світ. А тепер ось це. Я...
— Десять років! Ти, жалюгідний недоумку! Ця війна триває не десять років, а як світ світом. Ми з тобою билися тисячу разів, з кожним обертом Колеса, тисячу тисяч разів, і битимемося доти, доки час помре і востор-жествує Тінь! — останні слова він прокричав, піднісши стиснуту в кулак руку, і тепер прийшла черга Льюса Теріна відсахнутися, важко дихаючи, від вогняного спалаху в очах Зрадника.
Льюс Терін обережно опустив Іліену долу, ніжно пестячи кінчиками пальців її волосся. Коли ж він підвівся, то хоча сльози і застилали йому очі, у крижаному голосі лунав метал:
— За те, що ти скоїв раніше, Зраднику, тобі немає прощення; але за смерть Іліени я знищу тебе, знищу так, що тобі не допоможе твій хазяїн. Готуйся до...
— Та пригадай же, дурню! Пригадай свій марний напад на Великого Володаря Темряви! Пригадай його удар у відповідь! Просто зараз Сто Спо-борників шматують світ, і з кожним днем до них доєднується ще сотня. Чия рука вбила Іліену Сонячноволосу, Родичевбивце? Не моя. Не моя. Чия рука забрала життя у кожного, в кому була хоча б краплина твоєї крові, у кожного, хто любив тебе, у кожного, кого любив ти? Не моя, Родичевбивце. Не моя. Згадай, і знай, яка ціна опору Шей’тану!
Піт, що стікав обличчям Льюса Теріна, проклав борозни крізь пил та бруд. Він згадав, і спогад цей був туманний, наче сон уві сні, але він знав, що це є правдою.
Несамовитий рик відбився луною від стін — рик чоловіка, який дізнався, що він знищив власну душу своєю ж рукою. Він учепився нігтями в щоки, наче бажаючи вирвати очі, аби не бачити того, що накоїв. Хоч куди він зводив їх, лицезрів лише мертвих. Пошматованих, переламаних, спалених, наполовину поглинутих каменем. Скрізь покоїлися мертві обличчя тих, кого він знав, кого любив. Старі слуги, друзі з дитинства, вірні товариші, котрі стояли з ним пліч-о-пліч у битвах, яким несть числа. І його діти. Його власні сини та дочки, мовби поламані ляльки, що ніколи більше не оживуть, не засміються, бавлячись у щось своє, діточе. Усі вони полягли від його власної руки. Обличчя дітей винуватили його, порожні очі запитували: «Чому?», і його сльози не могли бути відповіддю. Сміх Зрадника підхльостував, заглушаючи його власні стогони. Він більше не міг дивитися на ці обличчя, терпіти цей біль. Він не міг тут більше залишатися. У відчаї він потягнувся до Істинного Джерела, до заплямованого саїдін, і — Перемістився.
Він опинився посеред рівнинної та порожньої місцини. Неподалік котила хвилі ріка, широка та пряма, але він відчував, що на сотні ліг навкруги немає жодної людини. Він був тут один як палець, такий самотній, яким тільки може бути людина, поки вона ще жива; але втекти від спогадів було годі. Очі загиблих переслідували його, вони чаїлися в кожному з незліченних закамарків його свідомості. Від них йому було не сховатися. Очі його дітей. Очі Іліени. Сльози блищали йому на щоках, коли він тгід-вів обличчя до неба.
Світло, прости мені! — Він не вірив, що може отримати прощення. За те, що він накоїв, не прощають. Але він усе одно волав, звертаючись до неба, благаючи про те, чого, як він знав, не може бути йому дано. — Світло, прости мені!
Він усе ще торкався саїдін — чоловічої половини тієї сили, яка керує Всесвітом, яка обертає Колесо Часу, і відчував маслянисту пляму, що бруднила поверхню цієї половини сили, — пляму, завдану Тінню у відповідь на його удар. Пляма з’явилася через нього. Тому що у сліпій гордині він утокмачив собі в голову, що люди можуть дорівнятися до Творця, можуть виправити те, що створив Творець, а вони власноруч сплюндрували. Він повірив у це в своїй гордині.
Льюс Терін усе глибше й глибше заходив у Істинне Джерело, черпаючи з нього, як ото гинучий від спраги. Поспіхом він зачерпнув Єдиної Сили стільки, що не зміг її всю направити самотужки, відтак шкіру наче обпалило вогнем. Напружившись, він змусив себе черпати ще, намагаючись узяти на себе всю Силу.
— Світло, прости! Іліено!
Повітря перетворилося на полум’я, полум’я — на рідке світло. Блискавка, що вдарила з небес, випалила б очі будь-кому, хто вздрів би її хоч на мить, осліпила б його навіки. Зірвавшись із небозводу, блискавка пройшла крізь Льюса Теріна Теламона, досягши земних надр. Там, де вона торкнулася каменя, той перетворився на пару. Земля заходила ходором, затремтіла, наче жива істота в агонії. Вогняний стрижень, що з’єднав небо і землю, проіснував хіба якусь мить; він згаснув, та земля все ще здіймалася хвилями, наче море під час шторму. В повітря вдарив фонтан розплавленої скельної породи заввишки п’ять сотень футів, а земля зі стогоном набрякла, штовхаючи вогняний струмінь вище, і ще вище. З півночі й півдня, зі сходу та заходу налетіли вітри, ревучи, ламаючи дерева, наче лозинки, завиваючи пронизливо, налітаючи поривами, наче покликані допомогти новоявленій горі рости вище й досягти неба.