Урешті-решт вітри вляглися, земля вже не трусилася, а тільки глухо гуркотіла. Й знаку не лишилося від Льюса Теріна Теламона. Там, де він стояв, височіла гора, здіймаючись на милі до неба, і розплавлена лава ще вивергалася потоком із її надщербленого верхів’я. Широка і пряма ріка вигнулася дугою, подалі від гори, і розділилася на два рукави, утворивши посередині довгастий острів. Тінь від гори майже сягала острова; вона чорніла на землі, неначе зловісне клеймо пророцтва. Якийсь час нічого не було чутно навколо, хіба земля гуркотіла глухо, наче протестуючи.
Повітря над островом замерехтіло, загуснуло. Чоловік у чорному стояв, дивлячись на вогнедишну гору, що випнулася посеред рівнини. Лють і презирство викривили його обличчя:
— Тобі не втекти так просто, Драконе. Між нами ще нічого не скінчено. І не скінчиться довіку.
Відтак чоловік зник, а гора й острів зосталися самотувати. Зосталися чекати.
І Тінь укрила Землю, і Світ розколовся на каміння. Океани відступили, і гори розсипалися. Народи розсіялися по вісьмох краях Світу. Місяць обернувся на кров, а сонце — на попіл. Моря кипіли, і живі заздрили мертвим. Все було розтрощене, і все було втрачене, окрім пам’яті, а надто одного спогаду, що панував над усіма. Залишилася пам’ять про того, хто приніс Тінь і Світотрощу. И ім’я йому було Дракон.
(З «Алет нін Таерін алта Камора, Світотроща». Автор невідомий, Четверта Епоха)
І прийшло це тоді, аби минути, так, як приходило раніш і прийде знову: Морок важко вкрив землю і згнітив серця людей, і зелене листя зачахло, а надія вмерла. І люди заволали до Творця, промовляючи: «О Світло Небес, Світло Світу, дозволь Обіцяному народитися з гори, як сказано у Пророцтвах, як це було у віки, що давно минули, і буде знов у віки, що прийдуть. Дозволь Князеві Ранку заспівати до землі, аби вона зазеленіла, а долини сповнилися ягнятами. Хай рука Володаря Світанку захищає нас від Темряви, хай величний меч справедливості боронить нас. Нехай Дракон знову осідлає вітри часів».
(З «Чарал Дріанаан те Каламон, Цикл Дракона». Автор невідомий, Четверта Епоха)
РОЗДІЛ 1
БЕЗЛЮДНА ДОРОГА
Обертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами. Легенди блякнуть у пам’яті й перетворюються на міфи, а коли Епоха, що їх сотворила, повертається знову, про них уже й згадки розвіялися. В одній із таких Епох, яку дехто називає Третьою — Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула, в Імлистих горах здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця. Проте одним із нескінченної вервечки початків цей вітер все ж таки був.
Народившись під вічно оповитими хмарами гірськими вершинами, котрі цілком відповідали своїй назві, вітер погнав на схід, промчавши над Піщаними пагорбами, що колись давно, ще до Світотрощі, були узбережжям великого океану. Тут, у низькодолі, він пустився у Межиріччя, увірвався в хащу, прозвану Західним лісом, і хльоснув по двох чоловіках — вони тарабанились обіч бідарки кам’янистою стежиною, знаною як Кар’єрний путівець. Попри те, що весна повинна була розпочатися вже місяць тому, вітер обпікав крижаним холодом, наче мав ось-ось принести з собою хурделицю.
Його пориви щільно притисли плащ Ранда аль’Тора до спини, обгорнули коліна сіро-брунатною вовняною тканиною, а тоді взялися шарпати край одежини. Ранд пожалкував, що плащ на ньому недостатньо важкий, та й ще одна сорочка не була би зайвою. Коли він намагався відкинути плащ назад, той раз у раз зачіплявся за сагайдак, прив’язаний до пояса. Усі спроби притримувати плащ однією рукою були марними; а в іншій руці він тримав лук зі стрілою на тятиві.
Коли шалений порив вітру вкотре вирвав плащ йому з руки, Ранд кинув погляд на батька поверх зарослої густою шерстю спини гнідої кобили. Він розумів, що його бажання пересвідчитися, чи Тем і далі крокує поруч, є безглуздим, але що вдієш: такий уже випав день. Вітер із завиванням налітав на подорожніх, і якби не його виття, надовкола панувало би безгоміння. Зрідка тишу протинало тихе порипування осі бідарки. В лісі не чутно було пташиного співу, та й білки не пересвистувалися серед гілля. Втім, він цього і не сподівався. Не такою була ця весна.