Лише дерева, що й узимку зберігали листя або голки, зрідка зблискували зеленим. Крізь буре шпичасте плетиво торішніх засохлих пагонів ожини де-не-де проглядало голе каміння. Навіть бур’яни траплялися зрідка: здебільшого кропива, а ще якесь колюче та смердюче зілля — воно залишало огидний запах, якщо необережно розчавити його чоботом. У темному затінку, де шапки дерев упритул понахилялись одна до одної, ще біліли латки сніїу. Сонячне проміння подекуди кволо пробивалося крізь густе гілля, але не несло з собою тепла. На сході над верхівками дерев зависло бліде сонце, проте світло його було тьмаве, наче розведене сутінками. Невеселий це був ранок, і думки він навівав невеселі.
Юнак мимоволі торкнувся стріли на тятиві — був готовий водномить, одним порухом підтягнути її до щоки, як учив його Тем. На фермах ця зима видалася тяжкою, найгіршою з усіх, що могли пригадати старі люди, але, мабуть, у горах вона була ще лютішою. Принаймні якщо висновувати з сили-силенної вовчих зграй, що ринули до Межиріччя. Вовки набігали на кошари, гострили зуби на хліви та стайні, аби дістатися до худоби та коней. Ведмеді теж убивали овець, хоча ведмедів у цих місцях не бачили здавна. Щойно сутеніло, люди намагалися укритися у своїх будинках, оскільки ставали здобиччю так само часто, як і вівці. Втім, інколи таке траплялося й удень.
Тем розмірено крокував з іншого боку Бели, спираючись на спис, наче на ґерлиґу, не звертаючи уваги на вітер, хоча той і шарпав його темний плащ, змушуючи майоріти, наче прапор. Він раз у раз легенько поплескував конячку по крупі, наче нагадуючи, що треба йти далі. Могутній, широкогрудий та кругловидий, Тем здавався цитаделлю реальності посеред цього ранку, кам’яною брилою посеред плинного сновиддя. Хоча засмаглі щоки Тема покарбували зморшки, а в сріблі волосся лише де-не-де проглядали чорні пасма, у ньому відчувалися міць і непохитність — бурхливий потік лише вирував би навколо його стоп, не в змозі збити з ніг. Наразі він незворушно простував дорогою. Вовки та ведмеді — це, звісно, не жарти, наче казав він усім своїм виглядом, і кожний, хто тримає вівці, повинен на них зважати, проте краще їм навіть не намагатися завадити Тему аль’Тору дістатися Емондового Лугу.
Винувато сіпонувшись, Ранд знову взявся спостерігати за своєю стороною узбіччя — незворушність Тема нагадала йому про обов’язок. Він був на голову вищий від батька, втім, як і за будь-кого на цілий окіл. Ранд не дуже скидався на Тема, хіба що був такий же широкий у плечах. Сірі очі та рудуватий відтінок волосся він успадкував від матері — так казав йому Тем. Вона була нетутешня, і Ранд її майже не пам’ятав, хіба що усміхнене обличчя. Але квіти до її надгробку він приносив щороку: навесні, на Бел-Тайн, і влітку, на День Сонцестояння.
На візку, серед восьми великих діжок сидру, який лише трохи набрав міцності за час зимової витримки, примостилися два невеличкі барильця яблучного бренді. Тем щороку доправляв такий вантаж до корчми «Винне джерело», аби на Бел-Тайн люди мали чим пригоститися. Він заявив, що й цієї весни його не вдасться зупинити якимось вовкам та холодному вітру, хіба що трапиться щось геть несосвітенне. Досить і того, що вони з Рандом не були в селищі кілька тижнів. Навіть Тем наразі рідко полишав ферму. Але Тем дав слово привезти бренді та сидр, і він мусить це зробити, хай навіть у переддень Свята. Свого слова Тем завжди дотримував. Що ж до Ранда, то він просто радів нагоді вихопитися з ферми, радів майже так само сильно, як і власне Бел-Тайну.
Спостерігаючи за своєю половиною дороги, Ран раптом наче відчув на собі чийсь уважний погляд. Певний час хлопець намагався позбутися цього відчуття. Між дерев не помітно було ні поруху, ні шелесту, тільки вітер гудів. Але відчуття не хотіло зникати, а, навпаки, посилювалося. Волосинки на руках Ранда здибилися, шкіра засвербіла, так наче зсередини поколювали сотні голочок.
Ранд роздратовано перехопив лук, аби почухати руки, і наказав собі не прислухатися до дурних фантазій. З його боку лісу не було нічого й нікого, а Тем сказав би, якби помітив щось на своїй стороні. Ранд знову озирнувся і... не повірив власним очам. Позаду нього, на відстані двадцяти п’ядей, не більше, їхав вершник — одягнений у чорний плащ, він зливався із чорним конем в одне гнітюче, без жодної світлої чи блискучої цятки ціле.