Радше за звичкою, аніж спонукуваний чимось іншим, він продовжував задкувати поруч із возом, дивлячись на незнайомця.
Плащ вершника вкривав його аж по халяви чобіт, а каптур був насунутий до самого підборіддя. Ранд тривожно помислив, що у постаті вершника є щось дивне, а надто його манило те, що ховалося під каптуром. Затінені риси годі було роздивитися, хоча Рандові здалося, що він дивиться вершникові просто в очі. І відвести погляду він не міг. Під каптуром чорною плямою меркла сама тінь, але він відчував ненависть, що юшила звідти, відчував так гостро, неначе дивився у кривороте від люті обличчя. Ненависть до всього живого, а насамперед — ненависть до нього, Ранда.
Зненацька юнак перечепився за камінець на дорозі і випустив темного вершника з очей. Лук випав йому з рук, а він сам не гепнувся горілиць тільки тому, що встиг ухопитися за гриву Бели. Кобила налякано форкнула і зупинилася, вивернувши голову, аби подивитися, хто і чому її схопив.
Тем осудливо поглянув на Ранда зверх спини конячки.
— Що сталося, хлопче?
— Вершник, — відсапуючись та випростуючись, промовив Ранд. — Якийсь чужак їде вслід за нами.
— Де? — Тем підняв списа з широким вістрям й уважно подивився назад.
— Ось там, позаду... — Ранд розвернувся, і слова завмерли йому на губах. Дорога позаду лежала порожнем. Не вірячи власним очам, він обнишпорив поглядом хащі праворуч і ліворуч дороги. Проте і коня, і вершника наче вітром здуло. Ранд помітив запитання у погляді Тема. — Він був там. Чоловік у чорному плащі і на чорному коні.
— Не хочу видатися сумнівакою, хлопче, але куди він міг подітися?
— Гадки не маю. Але він там був. — Ранд підхопив із землі лук і стрілу, похапливо перевірив оперення, відтак поклав стрілу на тятиву і, трохи натягнувши її, знову відпустив. Не було у кого цілитися. — Він був!
Тем похитав сивуватою головою.
— Ну, якщо ти так кажеш, хлопче... Тоді ходімо глянемо. Кінь залишає сліди, навіть на такій землі. — Він посунув назад уздовж воза, його плащ полоскався на вітрі. — Якщо ми їх знайдемо, то точно знатимемо, що він насправді тут був. Якщо ж ні... що ж, зараз такі часи, що будь-кому може примаритися що завгодно.
Раптом Ранд збагнув, що здалося йому дивним у тому вершнику, окрім його немислимої тут появи. Вітер, що ледь не шмагав його і Тема, не поворухнув жодною складкою на чорному плащі чужинця. Зненацька Ранду пересохло у роті. Мабуть, усе це йому примарилося. Батько правий: такого ранку уява може зіграти з людиною злий жарт. Хоча він не вірив у те, у чому намагався себе переконати, але як розповісти батькові, що чоловік, котрий наче розтанув у повітрі, був зодягнений у плащ, непідвладний вітру?
Стурбовано насупивши брови, Ранд уважно вдивлявся в ліс, що обступав зусібіч дорогу — він тепер був якийсь інакший. Хлопець ще змалечку звик бігати лісами куди лише заманеться. Він навчився плавати у ставках та струмках Заплавного лісу, що лежав на схід від останніх ферм Емондового Лугу. Блукав він і Піщаними пагорбами, хоч багато хто в Межиріччі вважав їх злощасним місцем. Якось він, разом зі своїми найліпшими приятелями, Метом Коутоном та Перрином Айбарою, навіть дістався аж до підніжжя Імлистих гір. А так далеко від рідної домівки більшість мешканців Емондового Лугу ніколи не заходили, для них неабиякою пригодою був навіть вояж у сусіднє село — Сторожовий Пагорб чи Девен Райд. І в жодному з цих місць не зустрів він нічого, що змогло б його налякати. Проте сьогодні Західний ліс був не таким, яким Ранд його пам’ятав. А чоловік, здатний зникнути отак водномить, може водномить і з’явитися знову, можливо, навіть під самим носом Ранда.
_Батьку, не варто шукати. — Тем здивовано зупинився, а Ранд натягнув глибше каптур свого плаща, приховуючи зашаріле обличчя. — Мабуть, твоя правда. Який хосен шукати те, чого нема, а надто гаяти час, коли нам треба чимшвидше дістатися селища і десь знайти прихисток від цього вітру.
_Так, а було би незле викурити люльку, — мрійно мовив Тем, — та перехилити кухоль елю в затишному куточку. — Раптом його обличчя розплилося у широкій усмішці. — А ти, гадаю, не від того, щоби спіткатися з Еґвейн.
Ранд спромігся на вимучену посмішку. Серед усіх речей, які наразі обсідали його думки, донька мера була аж ніяк не на першому місці. Наче йому нема чим перейматися і без цього. Останнім часом, коли б вони не зустрілися, вона незмінно примудрялася його спантеличити. Сама ж вона — і це було найгірше! — схоже, навіть не помічала цього. Ні, він точно не хотів наразі думати ще й про Еґвейн.