— Що це ти тут поробляєш, Еґвейн? — поцікавився Кінлі Ахан, зупинившись біля неї. — Сьогодні ти не можеш гратися з іншими дітьми. — Він був на два роки старший за Еґвейн, тримався пряменько, тягнучись догори, аби здаватися вищим, ніж є. Хлопець носив воду для стрижки овець останній рік, тому й поводився так, наче це додавало йому якоїсь ваги.
Еґвейн зміряла його нищівним поглядом, але це не подіяло настільки добре, як вона сподівалася.
На його квадратному обличчі виткнулася невдоволена гримаса.
— Якщо ти почуваєшся зле, мусиш піти до Мудрині. Якщо ж ні... тоді повертайся до своєї роботи. — Коротко кивнувши головою, наче він щойно дав собі раду зі складною справою, Кінлі поспішив геть, фасонисто несучи цебро з водою однією рукою якомога відсторонь. Він так довго не зможе нести, поприндиться, доки я його бачу, хмуро подумала Еґвейн. Треба буде ще повправлятися з цим поглядом. Вона бачила, що у старших дівчат він спрацьовував.
Еґвейн відірвала цебро від землі обома руками, і ручка ковша ковзнула його ободом. Цебро було важке, а Еґвейн була дівчинка невисока, як на свій вік, утім, вона піти ля вслід за Кінлі якомога швидше. Звісно, не через те, що він патякав. У неї і насправді була важлива робота, і вона замірялася стати найкращим водоношею з усіх, що є зараз і були колись. Обличчя дівчинки набуло рішучого виразу. Ковдра торішнього листя шурхотіла у неї під ногами, коли вона йшла затіненим берегом, прямуючи до відкритої сонцю місцевості. Спеки сильної не було, а поодинокі білі хмаринки у височезному небі, здавалося, підкреслювали яскравість цього ранку.
Оточений деревами Луг удовиці Айнал — він звався так з незапам’ятних часів, хоч ніхто й гадки не мав на честь удови якого Айнала його колись так назвали — більшу частину року стояв порожнем, але тепер його від краю до краю заполонили люди та вівці, причому овець було значно більше. Де-не-де із землі вистромлялися великі кам’яні брили, деякі майже у зріст людини, та вони не заважали неабиякому шарварку на Лузі.
На це дійство сюди зібралися фермери з усіх околишніх ферм, а людність з Емондового Лугу прийшла допомогти своїм рідним. В Емондовому Лузі у кожного мешканця були родаки чи приятелі на фермах. Стрижка мала відбуватися скрізь по Межиріччю, від Девен Райда і до Сторожового Пагорба. Звісно, крім Таренського Перевозу. Чимало жінок пишались у накинутих на плечі шалях, що спадали вниз мальовничими хвилями, та мали заквітчане волосся, втім, так вчинили і деякі старші дівчата, хоч вони і не заплітали волосся у довгі коси, як це заведено у жінок. Частина жінок навіть одягнула сукні з вишивкою навколо коміра, так наче це був по-справдешньому святковий день. Чоловіки ж та хлопці, навпаки, прийшли в самих сорочках, а деякі навіть розшнурували поворозки на грудях.
Еґвейн не розуміла, чому це дозволено одним лише чоловікам. Адже жінкам під час роботи було не менш душно.
В кінці Лугу злагодили просторі загони, обнесені дерев’яною огорожею. Там тримали і стрижених овець, і тих, які ще чекали на купання, а за всіма ними наглядали хлопчики, яким уже виповнилося дванадцять. Вівчарки, що наразі лежали, розвалившись на траві поблизу загонів, не надавалися до такої роботи. Старші хлопці повинні були заганяти овець у ріку дерев’яними ціпками, а опісля не давати їм лягати та знову бруднитися, доки вони не обсохнуть, а чоловіки на цьому краю лугу не почнуть їх стригти. Стрижених овець хлопці знову завертали до загону, а чоловіки несли настригання до дощатих столів, де жінки сортували руно і складали його для тюкування. Крім того, вони вели підрахунок й уважно стежили, щоби руно від різних стригалів не змішалося. Ліворуч від Еґвейн, під деревами, інші жінки починали накривати довгі столи, що покоїлись на кобильницях, готуючи все необхідне для полуднування. Якщо Еґвейн добре носитиме воду, можливо, їй дозволять допомагати накривати столи чи сортувати вовну вже наступного року, а не ще через два роки. Якщо вона носитиме воду краще за всіх, ніхто й ніколи більше не назве її дитиною.
Вона почала пробиратися крізь натовп, несучи цебро то обома руками, то перекидаючи його з руки в руку, зупиняючись на хвильку, коли хтось просив зачерпнути ківшик води. Незабаром вона знову упріла, через що на вовняній сукенці виступили темні плями. Може, хлопці були не такі вже й дурні, коли порозпускали поворозки на грудях своїх сорочок. Вона не звертала уваги на менших дітлахів, що носилися скрізь, ганяючи обручі, перекидаючись м’ячами та бавлячись у квача.
Стільки народу збиралося лише п’ять разів на рік: на Бел-Тайн — це свято вже минуло; тоді, коли, як оце сьогодні, стрижуть овець; коли купці приїдуть по вовну — це буде десь через місяць; коли купці приїдуть по сушений тютюн після Дня Сонцестояння, а ще на День Дурня, восени. Звісно, були ще й інші свята, але вони не збирали геть увесь люд.