Юнак сподівався, що батько не помітив його замішання і страху, але Тем раптом промовив:
— Не забувай про полум’я, хлопче, і про порожнечу.
Тем давно вже навчив Ранда цій незвичній вправі: сконцентруватися на однісінькому пломінчику і спалити на ньому всі емоції, що тебе переповнюють — страх, ненависть, гнів, — доки твій розум не спорожніє. Злийся з порожнечею, казав Тем, і ти зможеш усе. Ніхто в Емондовому Лузі не казав таких речей — лише Тем. І попри те Тем зі своїми полум’ям та порожнечею щороку перемагав на турнірі лучників на Бел-Тайні. Ранд вважав, що цього року і він матиме шанс на перемогу, якщо йому вдасться звільнити свій мозок. Спогадування Тема про цей трюк означало, що він усе запримітив, проте більше про це жодним словом не обмовився.
Тем прицмокнув на Белу, зрушуючи кобилу з місця, і батько із сином пішли далі.
Старший чоловік ступав розмірено, наче нічого особливого не трапилося і трапитися не може. Хотів би Ранд мати таку витримку! Він намагався викинути все зайве з голови, але в думках його знов і знов з’являвся вершник у чорному.
Йому хотілося вірити, що Тем має рацію, що вершник існував лише в його уяві, але він надто яскраво пам’ятав ненависть, яку випромінював чужинець. Ні, хтось там справді був. І цей хтось бажав йому зла. І Ранд продовжував раз у раз озиратися, доки вони з батьком не опинилися серед гостроверхих солом’яних дахів Емондового Лугу.
Селище розпочиналось одразу ж за Західним лісом, узлісся впритул підступало до висілків, а окремі дерева забігли аж до сільських вулиць і стояли між міцними каркасними будинками. Місцевість полого спускалася на схід. Далі розкинулася клаптикова ковдра з ферм, ланів та пасовиськ, розкреслених живоплотами, там і тут поплямована латками гайків та байраків. Рівнина тяглася аж до Заплавного лісу, помережаного незліченними ставками та потічками. Земля на захід звідси була не менш плодючою, а пасовиська майже щороку вкривалися пишною травою, але ферми в Західному лісі можна було на пальцях порахувати. Та й вони уривалися за багато миль до Піщаних пагорбів, не кажучи вже про Імлисті гори, маківки яких можна було розгледіти з Емондового Лугу, далеко над верховіттям Західного лісу. Дехто стверджував, що ґрунт там занадто кам’янистий, так наче саме Межиріччя всуціль не було всіяне скелями та брилами; інші ж запевняли, що землі ці лиховісні.
Варто було возу проминути перші будинки, як він обзавівся гамірним ескортом із дітлахів та собачих зграй. Бела незворушно трималася свого курсу, не звертаючи уваги на галасливу дрібноту, що роїлася у неї перед носом, бавлячись у квача та ганяючи обручі. Упродовж останніх місяців на вулицях не чути було дитячого сміху, не видно було дитячих забавлянок. Навіть коли холоди відступили, страх перед вовками утримував малечу в чотирьох стінах. Мабуть, лише наближення Бел-Тайну нагадало їм про ігри та розваги.
Близькість свята позначилася і на дорослих. Навстіж розчинилися широкі віконниці, і майже у кожному вікні вималювалася постать господині, котра витрясала простирадла або вивішувала перини, перекинувши ті через підвіконня. Байдуже, зазеленіють дерева чи ні, але жодна жінка не дозволить Бел-Тайну розпочатися, не впоравшись із передсвятковим прибиранням. На кожному подвір’ї було натягнуто мотузки, на яких порозвішувано килими, і дітлахи, котрим не пощастило врятуватися втечею, зганяли на них своє розчарування, лупцюючи бідолашні плетеними вибиванками. Чи не на кожному даху балансував господар дому, перевіряючи, витримала стріха зимову негоду чи треба кликати Кенна Буйє, покрівельника.
Тем безперервно зупинявся, аби перекинутися кількома словами із зустрічними. Оскільки вони з Рандом кілька останніх тижнів безвилазно просиділи у себе на фермі, сельчани цікавилися, як справи за межами їхнього селища. Лише кілька мешканців ферм у Західному лісі були тут. Тем розповідав про шкоду від зимових буревіїв, що лютували сильніше, ніж минулої зими, про мертвонароджених ягнят, про чорні лани, на яких уже мала би зеленіти озимина, про голі пасовиська, про зграї круків, що кружляють там, куди вже мало би повернутися з вирію співоче птаство. Невеселі розмови під час приготувань до свята... Селяни тільки хитали головами. Скрізь такі ж погані справи, як і тут. Скрізь.
Більшість чоловіків, згорбившись, зітхали:
— Що ж, якось переживемо, як буде на то воля Світла...
А інші усміхалися й додавали:
— А як не буде, ми однаково переживемо.
Така була вдача у більшості мешканців Межиріччя. Люди, котрим доводиться бачити, як град нищить їхні посіви, як вовки розривають їхніх ягнят, легко не здаються, а просто розпочинають усе знову, хай це повторюється чи не щороку. А тих, хто здається, уже давно нема серед живих.