Тем не став би зупинятися заради Віта Конґара, якби той не простягнув ноги упоперек вулиці так, що треба було або зупинитися, або дати Белі його переїхати. Ці дві родини — Конґари і Копліни — так попереженювалися, що тепер годі розібрати, де закінчується одна і починається інша. А ще від Сторожового Пагорба до Девен Райда, а може, аж до Таренського Перевозу, знали їх як ворохобників і баламутів.
— У Брана аль’Віра чекають на мене й на оце, Віте, — проказав Тем, киваючи на діжки на візку.
Але кощавий чоловік із кислим обличчям і не думав забиратися з дороги. Він розпластався на сходинках власного ґанку, а не на даху, хоча покрівля на його халупі вочевидь потребувала рук майстра Буйє. Віт ніколи не мав охоти розпочати якусь справу або завершити вже розпочату. Втім, такими були чи не всі Копліни та Конґари, крім тих, котрі були ще гірші.
— Що ми збираємося робити з Найнів, аль’Торе? — з притиском запитав Конґар. — Не така Мудриня потрібна нам в Емондовому Лузі.
Тем приречено зітхнув:
— Це не наша справа, Віте. Мудринею опікуються жінки.
— Ні, ми маємо втрутитися, аль’Торе. Вона сказала, що ця зима буде теплою. І напророкувала добрий урожай. А тепер варто спитати її, що вона чує у вітрі, як вона лише визвіриться на тебе, ще й ногою тупне.
— Якщо ти запитував у неї так, як ти завжди це робиш, Віте, — намагаючись не дратуватися, відказав Тем, — вважай, тобі пощастило, що вона не уперіщила тебе тим ціпком, що завжди має при собі. Ну, добре, а тепер я повинен доправити це бренді...
— Найнів аль’Міра замолода бути Мудринею, аль’Торе. Якщо Жіноче Коло не хоче нічого з цим удіяти, це мусить зробити Рада Селища.
— Яким боком ти до Мудрині, Віте Коґнар? — запитав розгніваний жіночий голос. Віт сіпнувся, побачивши, що на порозі хатини з’явилася його жінка. Дейз Коґнар мала суворе обличчя й була вдвічі ширша за свого чоловіка, хоча при цьому на ній не було й унції жиру. Вона уп’ялася очима у Віта, взявши руки в боки. — Спробуй ще лізти до справ Жіночого Кола, і я подивлюся, як тобі засмакує їсти те, що сам собі накуховариш. І не на моїй кухні. І як тобі буде самому прати свої лахи та розстеляти собі спати. І не під моїм дахом.
— Послухай, Дейз, — закрутився Віт, — я ж лишень...
— Прошу пробачити мені, Дейз, — скористався ситуацією Тем. — І ти, Віте. Хай із вами обома буде Світло!
Він знову зрушив Белу з місця, змусивши її обійти сидячі мощі, що заступали їм шлях. Наразі Дейз не бачила нікого, крім свого чоловіка, але ще мить, і вона могла втямити, з ким розмовляв Віт.
Саме тому Тем з Рандом не зголошувалися зупинитися, аби щось перехопити чи пропустити келишок. Адже варто було якійсь поважній господині з Емондового Лугу побачити Тема, як вона ставала в стійку, наче мисливський собака, що занюхав кролика. Не було серед них такої, яка б не мала на прикметі ідеальної жінки для удівця з доброю фермою, навіть якщо та ферма знаходиться в Західному лісі.
Ранд поспішав забратися геть так само, як і Тем, може, навіть ще дужче. Його теж інколи заганяли в глухий кут, коли Тема не було поблизу, та так, що, не вдаючись до грубощів, годі було втекти. Всаджували хлопця на ослінчик біля кухонної груби, напихали його печивом, медяниками, пирогами з м’ясом. А поміж тим господині так і зважували, так і обміряли гостя очима, та ще й так точно, наче користувалися вагами або мірною стрічкою. І кожна не забувала запевняти хлопця, що цей частунок не йде в жодне порівняння з тими смаколиками, які виходять з ручок її сестриці-удовиці, рідної, чи в перших або в других, майже її однолітки, хіба що трохи старшої. Тем теж не молодшає, приказувала зазвичай господиня. Добре, що він так любив свою жінку, адже це означає, що він буде добрим чоловіком і наступній своїй дружині, але досить йому вже носити жалобу. Тему доконче потрібна добра жінка. Адже це безперечна правда, що чоловік не здатний дати собі раду без жінки. Жінка завжди подбає про нього та й не дасть ускочити в халепу. Найгірше було, коли господиня після такого вступного слова замислювалася, а тоді питала підкреслено побіжно, скільки ж наразі років Тему.
Як і більшість мешканців Межиріччя, Ранд мав досить-таки затяту вдачу. Деякі чужинні стверджували, що непоступливість узагалі була головною рисою тутешнього люду, і той люд, мовляв, міг би повчити впертості мулів, а непохитності — каміння. Господині ж були загалом добрими і привітними жінками, але Ранд страх не любив, коли його до чогось підштовхують, а з ними він почувався так, ніби його підганяють палицею. Тому він ішов швидкою ходою, бажаючи, щоби Тем поквапив Белу.