Незабаром вулиця вивела на Галявину — широкий майдан посеред селища, зазвичай рясно вкритий травою. Проте цього року тут серед жовтувато-бурої торішньої трави та голої чорної землі лише де-не-де прорізалися цятки свіжої зелені. Перевальцем ходили зграйки гусей, придивлялися блискучими круглими очицями, чи не знайдеться чогось дзьобнути, але не знаходили нічого, що вартувало б їхньої уваги; ген хтось прив’язав до кілка навіть дійну корову, щоби хоч трохи пощипала миршавої травички.
Ближче до західного краю Галявини з-під скелі, що виходила тут на поверхню, вибивалося Винне джерело. Це джерело ніколи не пересихало, потік з нього струменів з такою силою, що заввиграшки міг збити з ніг дорослого чоловіка, а своєю назвою воно завдячувало свіжості та смаковитості своєї води. Струмок швидко розширювався, перетворюючись на Винну рису, котра стрімко котила на схід свої води серед густо порослих верболозом берегів, котила аж до млина майстра Тейна і ще далі, а вже там розділялася на дюжини потічків, що мережили собі болотяні нетрі Заплавного лісу.
Там, де струмок біг Галявиною, через нього були перекинуті два пішохідних містки з перильцями та ще один міст, ширший за інші, і досить міцний, аби ним міг проїхати фургон. Далі за Фургонним мостом Північний шлях, що йшов від Сторожового Пагорба і Таренського Перевозу, ставав Старим шляхом, який тягнувся аж до Девен Райда. Чужоземці іноді потішалися з того, що одна й та ж дорога має дві різні назви у північній та південній частинах, але так воно було завжди, принаймні наскільки пам’ятали в Емондовому Лузі, а, значить, так воно й мало бути. Для місцевих цього було цілком достатньо.
За містками вже йшли приготування до Свята: там було насипано кургани для святкових багать і заготовлено три стоси дров, кожен завбільшки як будинок. Багаття, звісно, треба розпалювати на чорній землі, а не на галявині, навіть якщо та гола, як зараз. А святкові ритуали, що не проходитимуть біля багать, відбудуться на Галявині.
Неподалік Винного джерела дванадцятеро літніх жінок, неголосно спіня-ючи, встановлювали Весняний стовп. Стовбур стрункої ялини, позбавленої усіх гілок, підіймався на десять футів над ямою, котру жінки викопали заздалегідь. Зграйка дівчат, ще занадто юних, аби заплітати волосся в косу, сиділи, підібгавши ноги, й заздрісно спостерігали за жінками, час від часу підспівуючи їм.
Тем вйокнув на Белу, аби йшла веселіше; втім, вона цілковито це проігнорувала. Ранд старанно відводив очі від того, що роблять жінки. Завтра вранці чоловіки удаватимуть, що здивовані появою Стовпа, потім, опівдні, незаміжні жінки танцюватимуть навколо нього під спів неодружених чоловіків і заодно прикрашатимуть довгими барвистими стрічками. Ніхто не знав, чому і з якого часу повелося так робити — ще один звичай, який існував завжди, — але це був привід поспівати та потанцювати, а для цього у Межиріччі іншого приводу ніколи і не потребували.
З ранку до вечора під час свята Бел-Тайну люди співатимуть, танцюватимуть і вгощатимуться, а ще змагатимуться в ходьбі, та й не тільки в ній. Призи отримають не лише найкращі лучники, а й ті, хто покаже найкраще вміння вправлятися з пращею або з короткою палицею. Будуть і змагання з розгадування загадок та головоломок, з перетягування каната, з підняття та метання важких речей, будуть призи найкращому співаку та танцюристу, а також найкращому скрипалю, найспритнішому стригалю овець і навіть найліпшим гравцям в кулі та в дротики.
Бел-Тайн святкують тоді, коли весна явно й невідворотно вступає в свої права, коли народжуються перші ягнята та з’являється перша прорість. Але попри те, що холоди не хотіли відступати, ніхто й помислити не міг, щоби відкласти свято. Усі хотіли трохи поспівати й потанцювати. А на довершення всього, якщо тільки чутки були правдивими, на Галявині планувався грандіозний феєрверк — звісно, якщо перший цього року мандрівний крамар вчасно дістанеться селища. Майбутній феєрверк жваво обговорювали і старе, й мале. Востаннє таким видовищем у селі милувалися років десять тому, і досі про це згадували.
Корчма «Винне джерело» розмістилася зі східного краю Галявини, неподалік Фургонного мосту. Перший поверх будівлі був складений з річкового каменю, а підмурівок викладений з брил, які, за чутками, ще в давнину привезли з гір. Побілені стіни другого поверху видавалися вперед круг усього будинку, нависаючи над першим поверхом. Тут, у задніх кімнатах, мешкав Бранделвін аль’Вір, хазяїн корчми та мер Емондового Лугу впродовж останніх двадцяти років, з жінкою та дочками. Дах з червоної черепиці, єдиний на все селище, виблискував під неяскравим сонячним промінням, увінчаний доброю дюжиною високих коминів. Над трьома коминами наразі вився димок.