Біля південної стіни будинку, далі від струмка, виднілися залишки підмурівка іншої, значно більшої будівлі, яка, подейкували, колись теж була частиною корчми. А тепер посеред цих руїн ріс височезний могутній дуб, кроків тридцять завширшки, розкинувши гілки як людський тулуб завтовшки. Влітку Бран аль’Вір розставляв столи та лави просто в затінку його віття, іусто вкритого зеленим листям, і відвідувачі могли насолоджуватися питвом та легеньким вітерцем, ведучи приємну бесіду, а може, й розклавши дошку для гри в камінці.
— Ось ми й на місці, хлопче, — Тем потягнувся було до віжок, але Бела стала перед таверною раніше, ніж він їх торкнувся. — Знає дорогу краще за мене, — реготнув він.
З останнім поскрипом коліс на порозі свого закладу з’явився Бран аль’Вір, як завжди ступаючи дивовижно легко як для такої статури. Він був чи не вдвічі ширший за будь-якого чоловіка в селищі. Його кругле обличчя, оторочене згори ріденькою бахрімкою сивого волосся, прорізувала широка усмішка. Попри непривітну погоду, руки в нього були голі по лікоть, а могутній стан прикривав бездоганно білий фартух. На грудях виблискував срібний медальйон, що зображав терези. Цей медальйон, а на додаток до нього ще й повномірний безмін, на якому Бран аль’Вір зважував монети купців, котрі приїздили до Емондового Лугу з Бейрлона по вовну або тютюн, слугували емблемою посади мера. Бран надягав цей медальйон лише тоді, коли мав справу з купцями, а також на свята та весілля. Сьогодні він мав на собі медальйон з самого ранку, адже сьогоднішня ніч буде Ніччю Зими, ніччю перед Бел-Тайном, коли всі чи не до ранку ходитимуть з будинку до будинку, обмінюючись дешевими подарунками, пригощаючись всюди потроху та вихиляючи чарочку. «Після такої зими, як ця, — подумав Ранд, — йому, мабуть, здається, що Ніч Зими — важлива нагода не чекати наступного дня».
— Теме, — вигукнув мер, поспішаючи назустріч прибулим. —Хай буде зі мною Світло, я радий нарешті бачити тебе. І тебе, Ранде. Як ти, хлопчику?
— Добре, майстре аль’Віре, — відповів Ранд. — А ви як поживаєте, сер? — Але Бран уже знову переніс увагу на Тема.
— Я почав було хвилюватися, що цього року ми залишимося без твого бренді. Раніше ти ніколи не змушував так довго чекати на себе.
— Цими днями я не відчував великого бажання виїжджати з ферми, Бране, — відказав Тем. — Навколо вовки лютують. Та й погода не надто сприятлива.
— Хотілося би мені почути хоч від когось щось інше, не лише про цю кляту погоду, — хмикнув Бран. — Усі нарікають на неї, а дехто не хоче помізкувати тверезо й чекає від мене, що я зміню погоду. Щойно двадцять хвилин товкмачив майстрині аль’Донел, що я не можу вплинути на приліт лелек. Не знаю навіть, що вона хотіла від мене... — похитав він головою.
— Це погана прикмета, — проскрипів голос у них за спинами, — коли в Бел-Тайн на дахах не гніздяться лелеки. — Кенн Буйє, вайлуватий і темний, наче старий окоренок, пришкандибав до Тема та Брана й зупинився, спершись на ціпок, майже такий само довжелезний та сучкуватий, як і його хазяїн. Він косив очками-намистинками одразу на двох чоловіків. —А буде ще гірше, згадаєте тоді мої слова.
— Ти, схоже, у віщуни подався, взявся прикмети витлумачувати? — сухо поцікавився Тем. — А може, ти слухаєш вітер, наче Мудриня? Чого-чого, а вітрів тут вистачає. Деякі й народжуються неподалік.
— Можете сміятися скільки завгодно, — буркнув Кенн, — але без тепла земля не завруниться, і до жнив багато комор спорожніють. Наступної зими в Межиріччі не залишиться нікого, крім вовків і круків. І то ще добре, якщо наступної. Можливо, це все ще буде ця зима.
— Ну, і що все це має означати? — різко промовив Бран.
Кенн дивився на них похмуро.
— Я доброго слова про Найнів аль’Міру не скажу. Ви це знаєте. По-перше, вона ще надто мала, аби... але не в цьому річ. Жіноче Коло, схоже, дибки стає, коли Рада Селища хоч словом прохопиться про їхні справи, а до наших справ вони пхають свого носа, коли їм тільки заманеться, а так буває майже завжди, чи принаймні так здається...
— Кенне, — не витримав Тем, — до чого ота твоя балачка?
— До чого, аль’Торе? Спитай Мудриню, коли закінчиться зима, і вона розвернеться й піде геть. Може, вона не хоче ділитися з нами тим, що чує у вітрі. Може, вона чує, що ця зима не скінчиться ніколи. Може, вона триватиме, аж допоки Колесо обернеться і настане кінець Епохи. Ось у чому тут сенс.
— А може, вівці почнуть літати, — відказав на це Тем, а Бран здійняв руки до неба.