— Хай Світло береже мене від дурнів. Кенне, ти належиш до Ради Селища, а наразі поширюєш тут коплінівську маячню. Послухай, що я тобі скажу. У нас і так проблем по саме горло, а ти...
Хтось шарпнув Ранда за рукав і зашепотів йому у самісіньке вухо, відвертаючи увагу від суперечки старших чоловіків:
— Ходімо звідси, Ранде, поки вони сперечаються. Інакше до роботи припряжуть.
Рани поглянув униз і мимоволі посміхнувся. Мет Коутон присів за візком, склавшись удвічі, наче той лелека, аби його не помітили Тем і Бран із Кенном.
Карі очі Мета, як завжди, пустотливо поблискували:
— Ми з Девом упіймали величезного старого борсучиська, і він страшенно ремствує, адже ми витягли його з нори. Ми збираємося випустити його на Галявині і подивитися, як дівчата кинуться врозтіч.
Ранд посміхався тепер від вуха до вуха. Йому ця витівка вже не здавалася такою кумедною, якою здалася би рік тому, але Мет, схоже, ніколи не подорослішає. Він кинув погляд на батька. Чоловіки, звівши голови докупи, продовжували говорити всі водночас, поринувши у дискусію. Він теж заговорив стиха:
— Я обіцяв батькові допомогти вивантажити сидр. Я знайду тебе пізніше.
— Тягати бочки! — закотив очі до неба Мет. — Та хай воно усе западеться, я краще би грав у камінці з малою сестричкою. Добре, забудь про борсука, я маю для тебе щось краще. У нас в Межиріччі є чужинці. Учора ввечері...
На якусь мить Рандові перехопило дух.
— Вершник? — запитав він із притиском. — Чоловік у чорному плащі і на чорному коні? І вітер цей плащ не розвіває?
Мет похлинувся посмішкою і зашепотів ще хрипкіше, ніж раніше:
— То ти теж його бачив? Я гадав, його бачив лише я. Не смійся, Ранде, але він мене нажахав.
— Я не сміюся. Мене він теж налякав. Можу заприсягнутися, що він мене ненавидить і хотів убити. — Ранд здригнувся. Досі йому ніколи на думку не спадало, що хтось може хотіти його вбити, насправді хотіти його вбити. Такі речі ніколи не траплялися в Межиріччі. Кулачна бійка, так, може, ще боротьба... щось таке, але не вбивство.
— Не знаю, Ранде, ненависть чи ні, та моторошний він був, це точно. Він нічого такого не робив, лише сидів на отому своєму коні й зирив на мене; отамочки, відразу за селом... але ніколи в житті я ще так не лякався. А тоді я звів очі, на якусь мить, — а це було не так легко зробити, май на увазі! — потім подивився знову — а його вже нема! Кров та попіл! Минуло три дні, а він мені ніяк не йде з голови. Увесь час озираюся — що там у мене за спиною?! — Мет спробував розсміятися, але сміх вийшов схожим на каркання. — Кумедно, що робить з людиною переляк. Думки химерні зринають. Я навіть подумав було... — лише на хвилину, звісно! — що це міг бути Морок. — Він ще раз спробував засміятися, але цього разу не спромігся видати хоч якийсь звук.
Ранд набрав повітря у груди. Тоді почав казати напам’ять, чи то нагадуючи собі, чи то з якоїсь іншої причини:
Морок і всі Відступники ув’язнені в Шайол Гулі, за Великим Гнило-ліссям, ув язнені Творцем у мить Творіння, ув’язнені довіку. Рука Творця захищає світ, і Світло сяє для нас усіх. — Він іще раз глибоко зітхнув і заговорив знову: До того ж, якби він навіть звільнився, навіщо Пастирю Ночі вештатися в Межиріччі та спостерігати за хлопцями з ферм?
Не знаю. Але знаю, що цей вершник був... він був лихий. Не смійся. Голову даю на відсіч. Може, це був Дракон.
Та у тебе, дивлюся, бадьорих думок хоч греблю гати, — буркнув Ранд. — Даси сто очок уперед самому Кеннові.
— Моя матуся завжди казала: якщо не виправлюся, по мене прийде Відступник. А тут я бачу викапаного Ішамаеля чи Аґінора... То, може, це й був Відступник?
— Матері завжди лякають дітей Відступниками, — відрізав Ранд, —. аде діти зазвичай це переростають. Якщо вже ти завів про це мову, то чому наприклад, не Людина Тіні?
Мет глипнув на нього:
— Я не пам’ятаю. Коли я востаннє так перелякався... Ні, я взагалі ніколи ще так не лякався, і не соромлюся зізнатися в цьому.
— Я теж. Батько вважає, що мене наполохали тіні між деревами.
Мет похмуро кивнув й обіперся об колесо візка.
— Мій татусь поставився до цього так само. Я розповів Деву та Еламу Довтрі. Відтоді вони зиркають навсібіч, як ті соколи, але нічого такого не бачили. Елам вирішив, що я спробував його розіграти. Дев гадає, що то був хтось із Таренського Перевозу — прокрадався поцупити вівцю чи курку. Куроцап, отакої! — Він ображено замовк.
— Хай там як, а може, це і справді якась дурниця, — помовчавши, відізвався Ранд. — Може, це й справді вівцекрад. — Він спробував подивитися на це такими очима, проте уява намалювала йому вовка, що заступив місце кота біля мишачої нірки.
— Не знаю, але мені не сподобалося, як він на мене дивився. І тобі, схоже, теж, судячи з того, як ти смикнувся, коли я заговорив до тебе. Мусимо комусь про це розповісти.