Ранд здивовано призупинився і заледве не зойкнув: Мет боляче копнув його по кісточці, кивнувши настійливо в бік дверей, що вели із зали, а тоді й припустив туди, не чекаючи на приятеля. Ранд, накульгуючи, побрів за ним.
— Що це на тебе найшло? — сердито запитав він, коли вони опинилися в коридорі, що вів до кухні. — Ти мені ледь ногу не зламав...
— Старий Лугган, — зашепотів Мет, намагаючись зазирнути поверх плеча Ранда до зали. — Схоже, він підозрює, що я доклав рук до... — Хлопець обірвав фразу, бо з кухні стрімким кроком вийшла майстриня аль’Вір, а попереду неї линув чудовий аромат свіжоспеченого хліба.
Таця у неї в руках аж вигиналася під вагою кількох паляниць із хрусткою скоринкою, що заслужено вважалися найсмачнішими на увесь Емондів Луг. Крім того, на таці покоїлися миски з соліннями та сиром. Ранд раптом пригадав, що вранці, виходячи з ферми, поснідав самою лише скибкою хліба. У животі в нього голосно забурчало, через що хлопець аж зніяковів.
Майстриня аль’Вір, струнка жінка з перекинутою через плече пишною, вже ледь-ледь посивілою косою, обдарувала обох хлопців материнською посмішкою:
— На кухні є ще хліб і сир, якщо ви зголодніли. А я ніколи ще не бачила хлоп’ят, які б не зголодніли. І дорослих чоловіків теж, до речі. А ще я вранці напекла медяників, якщо вони вам більше до вподоби.
Вона була одна з небагатьох одружених жінок у селищі, котрі ніколи не бралися підшукувати пару для Тема. Материнська турбота щодо Ранда обмежувалася привітною усмішкою та пригощанням чимось смачненьким, коли б той не опинився в корчмі. Але так само вона ставилася до всіх сусідських хлопців. Якщо вона інколи й дивилася на Ранда так, ніби хотіла б попіклуватися про нього більше, поглядами справа й закінчувалася. І за це хлопець був їй щиро вдячний.
Не чекаючи на відповідь, вона швидко попростувала до зали. І негайно звідти долинув стук стільців — це чоловіки піднялися ЇЙ назустріч, а тоді почулися схвальні вигуки. Хліб насправді вдався на славу. Майстриня аль’Вір була, цілком можливо, найкращою куховаркою в Емондовому Лузі і не знайшлося би на чотири милі навкруги такого чоловіка, який радо не скористався би можливістю посидіти у неї за столом.
— Медяники, — вимовив Мет і аж заплямкав.
— Спочатку діжки, — твердо відказав Ранд, — бо інакше ми ніколи не впораємося.
Над сходами до льоху, що починалися вже побіля кухонних дверей, висіла лампа. Ще одна лампа освітлювала сам льох, залишаючи трохи померків хіба що в кутках. Дерев’яні полиці, що тяглися вздовж стін і посеред льоху, були щільно заставлені діжками з бренді та сидром, а також великими бочками з елем та вином — декотрі з них навіть були не з чопами, а з краниками. На багатьох бочках з вином був напис крейдою, зроблений рукою Брана аль’Віра, де було зазначено, якого року вони придбані, у якого торговця і де саме зробили вино. Але весь бренді й ель були тутешні_
вироблені або самим Браном, або тим чи іншим фермером з Межиріччя. Крамарі, а інколи навіть і гуртові торговці, вряди-годи привозили сюди ель і бренді з чужини, але ті і в підметки не годились місцевим, хоч і коштували купу грошей, тож більше одного разу їх ніхто не замовляв.
— Ну, — поцікавився Ранд, коли хлопці закинули барильця на полиці, — і що ти таке утнув, що маєш ховатися від майстра Луггана?
Мет смикнув плечем.
— Та нічого особливого, чесно. Я сказав Алану аль’Каару та ще його приятелям-шмаркачам, Евіну Фіннґару та Деґу Копліну, ніби фермери бачили собак-привидів: ті гасали лісом, вивергаючи полум’я. І вони це проковтнули, наче сметанку.
— І через це майстер Лугган на тебе дивиться зизим оком? — не повірив Ранд.
— Не зовсім так, — похитав головою Мет, трохи помовчавши. — Бачиш, я ще обсипав двох його собак борошном, так що вони стали геть білі. А тоді випустив їх біля будинку Деґа. Звідки мені було знати, що вони шугонуть просто додому? Це взагалі не моя провина. Якби майстриня Лугган не залишила двері відчиненими, вони не змогли би забігти всередину. Я не збирався розтрушувати борошно по всьому їхньому будинку. — Він коротко реготнув. — Я чув, ніби вона вигнала старого Луггана та собацюр мітлою на вулицю, усіх трьох.
Ранд поморщився, але не міг утриматися від сміху.
— На твоєму місці я більше остерігався би Елсбет Лугган, ніж коваля. Рука у неї важка, майже як у нього, а от вдача значно запальніша. Якщо ти рухатимешся швидко, можливо, він тебе не помітить.
Вираз обличчя Мета свідчив про те, що йому слова Ранда не видалися дотепними.