— Її звати Морейн, — скористався Евін миттєвою паузою. — Я чув, як він так її назвав. Морейн, так він сказав. Леді Морейн. А його ім’я Лан. Хай Мудрині вона не сподобалася, мені вона подобається.
— А чому ти вирішив, що вона не подобається Найнів? — запитав Ранд.
— Вона сьогодні вранці питала у Мудрині дорогу, — пояснив Евін, — і звернулася до неї «дитино».
І Ранд, і Мет тільки тихо присвиснули крізь зуби, обидва, а Евін аж захлинався словами, поспішаючи розповісти все детально.
— Леді Морейн не знала, що розмовляє з Мудринею. А коли дізналася, то вибачилася. Так, вибачилася. І стала розпитувати її про рослини, і хто є хто тут, в Емондовому Лузі, і все це так шанобливо, наче будь-яка жінка з нашого села... навіть шанобливіше, ніж деякі з наших. Вона любить розпитувати — скільки людям років, як давно вони тут живуть, і... ну, я не все запам’ятав. Хай там як, Найнів відповідала їй так, наче розкусила недозрілу ягідку козячого листика. А коли леді Морейн пішла, Найнів подивилася їй услід, наче... наче... ну, привітним цей погляд не можна було назвати, скажу я вам.
— Це все? — мовив Ранд. — Ти ж знаєш, яка у Найнів вдача. Коли Кенн Буйє назвав її дитиною, ще минулого року, вона вперіщила його жезлом по голові, а він же засідає у Раді Селища, і років йому стільки, що він міг би бути їй дідом. Вона може спалахнути через найменшу дрібничку, але тільки-но відвернеться — враз про це забуває.
— Та мені й цього вистачило б, — пробурмотів Евін.
— Мені однаково, кого колошматить Найнів, — фиркнув Мет, — аби це був не я. Цього разу матимемо Бел-Тайн, якого ще ніколи не було. Менестрель, леді — хіба можна бажати більшого? Навіть без феєрверка можна обійтися.
— Менестрель? — повторив Евін, і голос у нього аж задзвенів.
— Ходімо, Ранде, — продовжував Мет, ігноруючи підлітка. — Ми тут усе зробили. Тобі треба побачити того чолов’ягу.
Він став підійматися сходами, а Евін, карабкаючись за ним, бубонів безперестанку:
— А цей менестрель... він насправді приїхав, Мете? Він не такий, як ті примарні собаки? Або жаби?
Ранд зачекав, доки вони вилізуть трохи вище, тоді загасив лампу і сам став вибиратися вгору.
В залі до зібрання приєдналися Равен Херн та Сеймел Крау, і тепер Рада Селища була у повному складі. Наразі говорив Бран аль’Вір, і він так стишив голос, зазвичай веселий та задерикуватий, що тільки нерозбірливий гуркіт долав тісне кільце зі спинок стільців. Мер підкреслював свої слова, постукуючи товстим вказівним пальцем по долоні іншої руки, вдивляючись по черзі в обличчя кожного присутнього. Усі згідливо кивали головами, проте Кенн робив це не так охоче, як інші.
Чоловіки скупчилися тісним колом, і це ясніше, ніж найяскравіша вивіска, свідчило: те, що тут обговорюється, не має піти далі їхніх вух. Принаймні поки що. Чоловікам не сподобалось би, якби Ранд раптом почав прислухатися. Неохоче, але він примусив себе забратися геть. Але залишався ще менестрель. І чужинці.
Надворі вже не було візка та Бели, їх прибрали Гу або Тед, тутешні конюхи. Мет та Евін стояли за кілька кроків від парадових дверей корчми, дивлячись один на одного, а вітер шарпав і напинав їхні плащі.
— Кажу востаннє, — рявкнув Мет, — не граю я жодної комедії. Менестрель насправді тут. А тепер забирайся геть. Ранде, скажи цьому повстяного ловому, що я не брешу. І хай він нарешті від мене відчепиться!
Щільніше закутуючись у плащ, Ранд ступнув уперед, щоби підтримати Мета, але слова застрягли йому в горлі, і він відчув, як у нього волосинки на шиї стали дибки. За ним знову спостерігали. Відчувати цей погляд було не так жахливо, як погляд з-під чорного каптура, а втім, теж не дуже приємно, а надто так скоро після того випадку в лісі.
Він оббіг поглядом усю Галявину, проте побачив те саме, що й раніше, — дітей, котрі бавилися собі, дорослих, які готувалися до Свята. Ніхто з них навіть не глянув у його сторону. Біля Весняного Стовпа, готового для святкування, тепер нікого не було. З вулиць, що відходили від Галявини, долинали голоси дорослих і вигуки дітей. Усе було так, як і має бути. Проте хтось таки за ним спостерігав.
Щось наче підштовхнуло його обернутися і подивитися вгору. На корчмі, на карнизі черепичного даху, сидів величезний крук, трохи хитаючись під поривчастим вітром, що налітав з гір. Птах схилив голову на один бік, і його чорне блискуче око дивилося... дивилося просто на нього, спало на думку юнакові. Він глитнув, відчуваючи, як гнів накриває його пекучою хвилею.
— Мерзенний падложер, — пробурмотів він.
— Мені набридло, що на мене витріщаються, — поскаржився Мет, а Ранд зрозумів, що приятель стоїть поруч із ним і також несхвально роздивляється крука.