Друзі перезирнулися, а тоді їхні руки одночасно потяглися по каменюки.
Два кругляки полетіли точно в ціль... а крук відступив убік: камені зі свистом розкраяли повітря в тому місці, де він щойно сидів. Птах зробив однісінький помах крилами, а тоді знову схилив голову вбік, втупивши у юнаків чорне каламутне око, анітрохи не злякавшись, наче й не було нічого.
Ранд заціпеніло дивився на птаха.
— Ти колись бачив, щоби крук так поводився? — тихо спитав він.
Не зводячи очей з крука, Мет похитав головою.
— Ніколи. І не лише крук. Жодний птах так не поводиться.
— Це лихий птах, — сказав жіночий голос за спинами хлопців, мелодійний, хоч зараз у ньому й лунали нотки огиди. — Йому і в найкращі часи не варто довіряти.
Пронизливо скрикнувши, крук знявся в повітря так стрімко, що зронив дві чорні пір’їни, і ті, кружляючи, опустилися на землю.
Сіпнувшись із несподіванки, Ранд і Мет розвернулися вбік, стежачи поглядами за круком, а той стрімко пролетів над Галявиною і взяв курс на Імлисті гори, вкриті шапками хмар. Він летів високо над верховіттям Західного лісу, аж поки не перетворився на цятку і зник з очей десь на західному небокраї.
Тепер погляд Ранда впав на жінку, що проказала ці слова. Вона теж стежила за круком, а потім повернулася і зустрілася з ним очима. Ранд міг тільки пильно дивитися на неї. Це мала бути леді Морейн, і вона була точнісінько така, як розповідали Мет і Евін. І навіть ще більш приголомшлива.
Почувши, що чужинка назвала Найнів дитиною, Ранд уявив її літньою жінкою. Проте вона не була літньою. Він узагалі не міг сказати, якого віку вона може бути. Спершу помислив, що вона така ж юна, як Найнів, але чим довше він на неї дивився, тим ясніше усвідомлював, що їй значно більше років. У її великих темних очах була помітна зрілість — натяк на знання, якого ніхто не може здобути в юному віці. На якусь мить її очі здалися хлопцю двома бездонними озерами, в яких він може потонути. Тепер він розумів і те, чому Мет та Евін називали її леді з легенд менестреля. Вона поводилася з грацією, як ото поводиться людина, звикла віддавати накази, і він відчув себе незграбою, нездатним запанувати над власними руками та ногами. На зріст вона була невисока, головою ледь сягала йому до грудей, але поставу мала таку, що зріст цей здавався саме таким, як має бути. Це Ранд сам собі здався громіздким і зависоким.
І вся вона була неуявно тогосвітна. її обличчя та темне волосся, що спадало м’якими кучерями, обрамляв широкий каптур плаща. Ранд ніколи не бачив дорослої жінки з незаплетеним у косу волоссям; кожна дівчинка в Межиріччі з нетерпінням чекала на той день, коле Жіноче Коло селища визнає її достатньо дорослою, аби ходити з косою. Одяг у чужинки також викликав подив. На ній був плащ з небесно-блакитного оксамиту, іусто гаптований сріблом — листя, виноградні лози, квіти. Синя сукня, темніша за плащ, ледь мерехтіла при кожному її русі, а крізь прорізи проглядала кремова тканина. Шию обвивав масивний золотий ланцюг, а ще один золотий ланцюжок, тоненький, охоплював голову, утримуючи посеред чола невеличкий самоцвіт, що виблискував синіми променями. Плетений зі золотих ниток пасок огортав талію, а ще на другому пальці лівої руки вона мала золоту каблучку у вигляді змії, що кусає себе за хвіст. Ранд точно ніколи не бачив такої каблучки, але упізнав Великого Змія — символ вічності, старіший навіть за Колесо Часу.
Вишуканіший за будь-який святковий наряд, — так сказав Евін про її одяг, і він мав рацію. Ніхто й ніколи не одягався так у Межиріччі. Ніколи
— Доброго ранку, майстрине... е-е-е... леді Морейн, — промовив Ранд. Кров кинулася йому в обличчя, коли він так обмовився.
— Доброго ранку, леді Морейн, — і собі повторив Мет, трохи вправніше, але ненабагато.
Жінка посміхнулася, і Ранд спіймав себе на бажанні зробити щось для неї, що завгодно, аби лише мати причину залишатися поруч із нею. Він знав, що вона посміхається їм усім разом, і водночас йому здавалося, що ця посмішка призначена лише йому, йому одному. Це насправді було так, ніби ожила одна з легенд менестреля. Мет дурнувато вишкірявся.
— То ви знаєте моє ім’я, — промовила вона так, ніби була приємно здивована. Так наче її перебування в селищі, хай хоч яке недовге, не дасть поживу для балачок на рік уперед! — Але ви повинні називати мене Морейн, а не леді. А як вас звуть?
Евін вискочив наперед, перш ніж хтось устиг рота розкрити.
— Мене звати Евін Фіннґар, леді. Це я сказав їм ваше ім’я, ось звідки вони його знають. Я чув, як Лан називав вас так, але я не підслуховував. До Емондового Лугу ще ніколи не приїздили такі гості, як ви. А ще до нас приїхав менестрель на свято Бел-Тайну. А сьогодні Ніч Зими. Може, зайдете до нас? Мама пече пиріжки з яблуками.