— Побачимо, — відповіла вона і поклала руку Евінові на плече. В очах у неї проблиснули веселі вогники, хоча вона й знаку не подала, що сміється. — Не знаю, чи можу я конкурувати з менестрелем, Евіне. Але ви всі маєте звати мене Морейн. — Вона запитально подивилася на Ранда та Мета.
— Я — Метрим Коутон, ле... ой.... Морейн, — відрекомендувався Мет. Він різко й незграбно вклонився, а тоді випростався, червоний як рак.
Ранд засумнівався, чи й він має щось таке зробити — адже так зазвичай роблять чоловіки в книжках. Але, маючи перед очима приклад Мета, він лише назвав своє ім’я. Принаймні язик йому цього разу не став колом.
Морейн перевела погляд з нього на Мета, а тоді знову на нього. Ранду спало на думку, що наразі вона усміхається, легенько, самими кутиками рота, майже так само, як це робить Еґвейн, коли приховує якийсь секрет. — Доки я буду в Емондовому Лузі, — мовила вона, — мені час від часу можуть знадобитися невеличкі послуги. Можливо, ви б зголосилися мені допомогти? — Вона засміялась, почувши, як вони хором висловили свою згоду. — Ось, маєте, — промовила вона, і Ранд із подивом відчув, як вона поклала монету йому на долоню, а тоді стиснула його руку в кулак обома своїми.
— Не треба, — почав було він, але вона відмахнулася від його протестів і дала монету й Евіну, а Метові вклала в руку й затисла її так само, як Рандову.
— Звісно, що треба, — відказала вона. — Ви не можете працювати задарма. Вважайте, що це символ, і хай він завжди буде з вами, аби ви пам’ятали, що погодилися з’явитися, коли я покличу. Тепер ми пов’язані.
— Я ніколи не забуду, — пискнув Евін.
— Пізніше ми поговоримо ще, — мовила вона, — і ви мені все про себе розповісте.
— Леді... тобто, я хотів сказати, Морейн... — нерішуче проказав Ранд, коли вона розвернулася, аби йти. Зупинившись, жінка повернула голову й поглянула на нього. Йому довелося зглитнути, перш ніж продовжити. — Чому ви приїхали до Емондового Лугу? — Вираз її обличчя не змінився, але раптом юнакові захотілося, щоби він цього не запитував, хоч і не розумів чому. Він заквапився пояснити, що мав на увазі. — Я не хотів бути грубим. Вибачте! Просто до Межиріччя ніхто не приїздить, хіба що купці та крамарі, коли снігу не надто багато і сюди можна дістатися з Бейрлона. Тобто майже ніхто не приїздить. І вже точно не приїздять такі люди, як ви. Дружинники при купцях інколи кажуть, що у нас тут вічна глушина, і я гадаю, що так воно і має видаватися будь-кому немісцевому. Ось чому мені стало цікаво.
Усмішка зникла з її обличчя, зникла повільно, так наче вона щось пригадала. Якусь мить жінка просто мовчки дивилася на нього.
— Я вивчаю історію, — мовила вона згодом, — і збираю оповіді про старі часи. Ця земля, яку ви звете Межиріччям, завжди мене цікавила. Інколи я вивчаю легенди про те, що відбувалося тут у незапам’ятні часи, тут і в інших місцях.
— Легенди? — здивувався Ранд. — Що могло відбуватися в Межиріччі будь-коли таке, що могло би зацікавити когось такого, як... тобто, я хочу сказати, що тут могло хоч колись трапитися?
— А як ще можна називати наші місця, якщо не Межиріччя? — додав Мет. — Вони й завжди так називалися.
Коли обертається Колесо Часу, — промовила Морейн наче до себе, і очі її дивилися кудись удалину, — місця змінюють назву за назвою. Люди змінюють імена й обличчя. Проте хоча обличчя різні, але людина завжди та сама. Проте Великий Візерунок, що його плете Колесо, невідомий нікому; невідомий навіть Візерунок Епохи. Ми можемо лише спостерігати, вивчати та сподіватися.
Ранд дивився на неї, не в змозі вимовити ні слова, навіть запитати, що вона має на увазі. Він не був упевнений, що вона сказала це їм, аби вони почули. Решті хлопців теж наче заціпило, помітив Ранд, а Евін аж рота роззявив.
Морейн знову подивилася на хлопців, і всі вони струснулися, наче прокинулися.
— Ми ще поговоримо, — сказала вона. Ніхто з них не обізвався й словом. — Трохи згодом, — додала Морейн.
Жінка попрямувала до Фургонного мосту. Здавалося, ніби вона пливе над землею, а не ступає по ній, і тільки плащ здіймається у неї за плечима на подобу крил.
Коли вона пішла, високий чоловік, якого Ранд раніше не помічав, відділився від стіни корчми та пішов услід за нею, тримаючи руку на ефесі меча. Одяг на ньому був темний, сіро-зелений, такий, що міг легко злитися з листям або з затінком, а плащ, метляючись на вітрі, мінився усіма від. тінками сірого, зеленого та коричневого. Інколи плащ майже зникав, наче стаючи частиною довкілля. Волосся чоловік мав довге, сиве на скронях, перехоплене вузькою шкіряною стрічкою, щоби не спадало на лоба. Обличчя його складалося з твердих, наче вирізьблених з каменю площин та кутів, було засмалене вітрами, але без жодної зморшки. Ранд дивився, як незнайомець рухається, і йому мимоволі пригадалися вовки.