Проминаючи хлопців, чоловік ковзнув по них поглядом — його очі були синіми та холодними, наче зимовий світанок. Він наче зважив їх подумки, але з виразу його обличчя не можна було прочитати, що він побачив на цих вагах. Він наддав ходи, а коли наздогнав Морейн, знову стишив кроки й пішов поряд із нею, нахиляючись, аби щось сказати. Ранд видихнув — він навіть не помітив, що затримав подих.
— Це був Лан. — Голос Евіна пролунав хрипко, наче йому теж перехопило подих, — так на них подивився той чоловік. — Можу побитися об заклад, що він — Охоронець.
— Не будь дурнем, — реготнув Мет, але не дуже впевнено. — Охоронці бувають лише в казках. І в Охоронців мечі та кольчуги всуціль вкриті золотом і самоцвітами, і вони весь час перебувають на Півночі, у Великому Гнилоліссі, б’ються там зі злом, траллоками та іншою поганню.
— Він може бути Охоронцем, — стояв на своєму Евін.
— Ти бачив на ньому золото чи самоцвіти? — глузливо запитав Мет. — Де у нас траллоки в Межиріччі? У нас є тільки вівці. Сумніваюся, що тут хоч колись могло відбуватися щось цікаве для такої леді, як вона.
— Щось усе ж таки могло відбуватися, — повільно проказав Ранд. — Кажуть, що ця корчма стоїть тут тисячу років, а може, й більше.
— І тисячу років тут розводять вівці, — хмикнув Мет.
— Срібний пенні! — вигукнув Евін. — Вона дала мені цілий срібний пенні! Тільки уявіть, що я зможу купити, коли приїде крамар!
Ранд розтиснув кулак подивитися на монетку, яку дала йому Морейн, і ледь не впустив її від несподіванки. Раніше він ніколи не бачив зблизька монети з рельєфним зображенням жінки, котра тримає на простягнутій
долоні язичок полум’я, але він бачив, як Бран аль’Вір зважує монети, отримані від купців з дюжини земель, і приблизно уявляв собі, скільки вона вартує. За це срібло будь-де в Межиріччі можна купити доброго коня, і залишиться ще немало.
Він поглянув на Мета, побачив ошелешений вираз його обличчя і відчув такий само вираз на своєму. Повернувши руку так, щоби його монету бачив лише Мет, але не Евін, він запитально звів брову. Мет кивнув, і з хвилину хлопці спантеличено дивилися один на одного.
— Що за роботу вона має для нас? — нарешті запитав Ранд.
— Не знаю, — рішуче відказав Мет, — і мені байдуже. І монету цю я не витрачу. Навіть коли приїде крамар. — 3 цими словами він засунув монету у кишеню куртки.
Кивнувши, Ранд вчинив так само зі своєю монетою. Він не міг пояснити чому, але те, що сказав Мет, здалося йому правильним. Цю монету не можна витрачати. Ні. Адже її отримано від неї. Він не міг би сказати, для чого ще існує срібло, а втім...
— Гадаєте, я теж маю зберігати свою? — Обличчя Евіна віддзеркалило страдницькі вагання.
— Тільки якщо захочеш, — сказав Мет.
— Гадаю, вона дала тобі монетку, аби ти її витратив, — промовив Ранд.
Евін поглянув на монету, а тоді, похитавши головою, заховав її у кишеню.
— Я її збережу, — сумно сказав він.
— А ще є менестрель, — нагадав Ранд, й обличчя хлопчика повеселішало.
— Якщо він узагалі прокинеться, — додав Мет.
— Ранде, — благально запитав Евін, — менестрель справді приїхав?
— Побачиш, — зі сміхом відповів Ранд. Було зрозуміло, що Евін не повірить, доки не побачить менестреля на власні очі. — Рано чи пізно йому доведеться залишити свою кімнату.
На Фургонному мості здійнявся галас, і коли Ранд придивився краще, аби побачити, що його спричинило, то розсміявся ще раз, тепер від щирого серця. Мостом рухався високий фургон, запряжений вісьмериком. А навколо нього вирував натовп селян. Там були й сиві дідугани, і пуцьвірінки, котрі ще нетвердо дибали на своїх ноженятах. З напівкруглого даху фургона, наче грона винограду, звисали численні згортки та вузли. Нарешті приїхав крамар. Чужинці та менестрель, феєрверк та крамар... На мешканців селища чекав найкращий Бел-Тайн, який лише можна було собі уявити.
РОЗДІЛ 3
КРАМАР
Під дзенькіт і бряжчання кетягів горщиків фургон крамаря прогримів важкими балками Фургонного мосту й зупинився перед корчмою, посеред юрми мешканців селища та сусідніх ферм. Крамар кинув віжки. Натовп ріс як на дріжджах, адже народ стікався до фургона з величезними, понад людський зріст колесами зусібіч, і погляди так і прикипали до дрібноноші, що сидів ще вище, на передку.
Крамаря, блідого хирявого чоловічка з кощавими руками та довгим гачкуватим носом, звали Падан Фейн. З незмінною усмішкою, так наче він сміється над відомим лише йому жартом, Фейн з’являвся в Емондовому Лузі зі своїм фургоном та конячками кожної весни, відколи Ранд себе пам’ятав.