Щойно запряг, подзвякуючи збруєю, зупинився, двері корчми розчинилися навстіж і на порозі з’явилася Рада Селища на чолі з майстром аль’Віром і Темом. Усі чоловіки — навіть Кенн Буйє — виступали підкреслено повільно, під акомпанемент збуджених вигуків натовпу, адже народ потребував шпильок, мережив, книжок та безлічі інших речей негайно. Натовп неохоче розступався, пропускаючи офіційних осіб до фургона, і негайно знову змикався за ними. Вигуки, адресовані крамарю, не вщухали. Та найбільше мешканці селища вимагали новин.
Місцеві мешканці вважали, що голки, чай та інші подібні речі складають меншу частину поклажі фургона. Будь-яке слово, будь-яка новина з великого світу, світу за межами Межиріччя, важили аж ніяк не менше. Деякі дрібноноші просто розповідали те, що знали, вивалюючи все гамузом, аби більше із таким мотлохом не морочитися. З інших зайвого слова було не витягти навіть обценьками, і ділилися новинами вони скупо й неохоче. А от Фейн був людиною балакучою, хоча й схильною до посміху, тому й оповідки у нього виходили тривалими, перетворюючись у виставу, здатну скласти конкуренцію менестрелю. Він отримував насолоду, перебуваючи в центрі уваги, походжаючи сюди й туди, наче півень-недоросток, бачачи, що всі погляди спрямовані на нього. Ранд подумав, що, можливо, Фейн не дуже зрадіє, коли дізнається, що до Емондового Лугу завітав справжній менестрель.
Крамар, здавалося, з головою поринув у прив’язування повіддя, тож приділяв членам Ради рівно стільки ж уваги, скільки решті селян. Тобто не приділяв узагалі. Він недбало кивав головою всім і нікому зокрема. Він усміхався, але зберігав мовчання, неуважно махаючи рукою тим місцевим краянинам, з котрими був як панібрат, хоча оця його панібратськість у найкращому разі могла проявитись в поблажливому поплескуванню по плечі, і не більше.
Наполегливі прохання поділитися новинами все голоснішали й голоснішали, проте Фейн не поспішав, порпаючись у клунках біля свого сидіння до тих пір, допоки очікування юрби сягло, на його погляд, потрібного градуса. Лише Рада зберігала мовчання та самоповагу, як вимагало того її високе суспільне становище, і тільки хмари тютюнового диму, що все густішали над головами членів Ради, свідчили, яких зусиль вартує їм така поведінка.
Ранд та Мет повільно пробиралися крізь натовп, намагаючись якомога ближче просунутися до фургона. Ранд би вже й зупинився, але Мет попри тисняву вгвинчувався у натовп і тягнув Ранда за собою. Так вони нарешті опинилися просто за спинами членів Ради.
— А я вже гадав, що ти так і просидиш на фермі всеньке Свято! — гукнув Рандові, перекрикуючи галас, Перрин Айбара. Цей кучерявий учень коваля був на пів голови нижчий за Ранда, але неймовірно кремезний, завширшки як півтора дорослого чоловіка. Руки й плечі мав моїутні, можливо, навіть і самому майстру Луггану не поступався. За бажання прокласти собі шлях крізь натовп для нього було би наче раз плюнути, але не таку він мав вдачу. Хлопець обережно пробирався між людьми, перепрошуючи всіх і кожного, хоч наразі люди навряд чи помічали когось, крім крамаря. Але він однаково перепрошував, намагаючись нікого не штовхнути, просуваючись потроху до Ранда та Мета.
— Тільки уявіть, — промовив він, коли зрештою опинився біля них, — маємо і Бел-Тайн, і крамаря, і все разом. Можу побитися об заклад, що і феєрверк насправді буде.
— Ти ще й половини не знаєш, — розсміявся Мет.
Поглянувши на нього з недовірою, Перрин запитально подивився на Ранда.
— Він не бреше, — прокричав Ранд і, показуючи на галасливий натовп, що продовжував прибувати, додав: — Пізніше... Поясню пізніше. Пізніше, зрозуміло?
Саме цієї миті Падан Фейн підвівся із передка, і весь гамір як ножем відрізало. Останні слова Ранда пролунали, наче вибух посеред цілковитої тиші, змусивши дрібноношу заклякнути на місці з драматично здійнятою до неба рукою і розкритим ротом. Всі, як один, повернулися до Ранда. Чоловічок на фургоні, готовий кинути перші слова у натовп і заволодіти загальною увагою, невдоволено втупився в Ранда.
Рандове обличчя спалахнуло. Наразі він залюбки помінявся би зростом з Евіном, лише б не стовбичити отак, над усіма головами. Приятелі його теж зніяковіло засовались. Лише з минулого року Фейн почав їх помічати, визнавши таким чином за чоловіків. Зазвичай Фейн не марнував свого часу на підлітків, бо вони не цікавили його як серйозні покупці. Ранд сподівався, що своїм вигуком він не впав знову в очах крамаря.