— Припиніть! — цитьнув на них громовим голосом мер. — Після того як Рада дізнається те, що її цікавить, майстер Фейн повернеться сюди й розповість вам усі новини. А також продасть вам горщики та булавки. Гу! Теде! Поставте коней майстра Фейна до стайні.
Тем і Бран пішли по обидва боки крамаря, а решта Ради трималася позаду, і таким ладом уся компанія зникла в корчмі «Винне джерело», насамкінець хряснувши дверима перед самісіньким носом тих, хто хотів прослизнути всередину за ними. На грюкання у двері мер озвався лише коротким наказом:
— Розходьтеся по домах!
Народ продовжував юрмитися біля дверей, обсмоктуючи кожне слово крамаря, сперечаючись щодо того, які питання можуть поставити члени Ради, та нарікаючи на те, що їм не дали послухати відповіді і самим порозпитувати. Одні намагалися зазирнути крізь вікна, а інші навіть узялися розпитувати Гу та Теда, хоч і розуміли, що їм нічого не може бути відомо. Два флегматичні конюхи тільки крякали у відповідь, не припиняючи неквапом розпрягати коней. Одного за одним вони відводили Фейнових коней, а коли пішли з останнім, назад не повернулись.
Ранд відколовся від натовпу. Він сів на край старого кам’яного фундаменту, загорнувся у плащ і втупився на двері. Ґелдан. Тар Вал он. Навіть назви ці звучали дивно, збуджуючи уяву. Це були місця, про які розповідали хіба що мандрівні крамарі та охоронці торговців. Айз Седай, і війни, і Лже-дракони — все це належало до тих історій, які оповідають ввечері, сидячи перед каміном, коли одна-однісінька свіча кидає на стіни химерні тіні, а за віконницями іудуть вітри. Мабуть, краще вже заметілі та вовки, ніж отак. Але ж там, за межами Межиріччя, все має бути не таким, як тут... там ти живеш наче в одній із казок менестреля. У пригоді. В одній тривалій пригоді. Завдовжки як ціле життя.
Помалу селяни розійшлися, усе ще невдоволено перемовляючись та похитуючи головами. Віт Конґар затримався, аби зазирнути в самотній фургон, так ніби сподівався знайти там ще одного крамаря, котрий навіщось
— Ти гадаєш, вони насправді Друзі Морока? — задумливо насупив брови Мет.
— Хто? — не зрозумів Ранд.
— Айз Седай.
Ранд поглянув на Перрина, а той тільки плечима стенув.
— У легендах... — почав він повільно, але Мет перервав його.
— Не всі легенди, Ранде, кажуть, що вони служать Мороку.
— Світло з тобою, Мете, — здивувався Ранд, — але ж вони спричинили Світотрощу. Тобі цього замало?
— Та наче так, — зітхнув Мет, але наступної миті він уже знову широко посміхався. — Старий Білі Конґар каже, що їх не існує. Айз Седай. Каже, що це просто вигадка. Каже, що він і в Морока не вірить.
Перрин пирхнув.
— Конґар співає тієї ж, що й Коплін. Чого від нього можна ще сподіватися?
— Старий Білі називав Морока на ім’я. Можу побитися, що ти цього не знав.
— Світло! — видихнув Ранд.
Мет вишкірився ще сильніше:
— Це було минулої весни, саме перед тим, як на його лани напала гусінь озимої совки. Більше ні у кого її не було. А відразу після цього всі його домашні злягли з жовтоокою лихоманкою. Я сам чув, як він називав його ім’я. Він і зараз каже, що не вірить у Морока, але тепер варто мені попросити назвати Морока на ім’я, як він одразу жбурляє в мене чимось важким.
— А в тебе вистачає дурості на такі речі, еге ж, Метриме Коутон? — Най-нів аль’Міра стала між хлопцями, а її темна коса, перекинута через плече, заледве не їжачилася від люті. Ранд швидко підвівся з місця. Мудриня, тоненька і на зріст Метові по плече, не вище, наразі наче нависала над ними, і не мало жодного значення, що вона юна і вродлива дівчина. — Я завжди підозрювала, що Білі Конґар на таке здатний, але гадала, що у тебе вистачить клепки в голові принаймні не під’юджувати його на такі речі. Може, ти вже й достатньо дорослий, аби одружитися, Метриме Коутон, але насправді тебе щей на крок не можна відпускати від матусиного фартуха. Тобі лишилося тільки самому назвати Морока на ім’я.
_Ні, Мудрине, — запротестував Мет, кажучи всім своїм виглядом, що він волів би запастися крізь землю. — Це казав Старий Віл... тобто майстер Конґар, а не я! Кров та попіл, я...
— Слідкуй за язиком, Метриме!
Ранд стояв рівненько, наче цвяшок, хоч Мудриня й не дивилася на нього. Перрин теж виглядав присоромленим. Пізніше хтось із них напевне нарікатиме на те, що їх вилаяла жінка не набагато старша за них; завжди
заховався всередині. Ще трохи, і перед корчмою залишилася тільки невеличка зграйка молоді. Мет і Перрин підійшли до того місця, де сидів Ранд.
— Навіть не знаю, як менестрель це переплюне, — схвильовано проказав Мет. — Ось би нам примудритися побачити цього Лжедракона!