Звісно, місцевість, якою вони простували, жодним чином не впливала на Лана; принаймні наскільки міг бачити Ранд. Але його здивувало те, що на Перрина Гнилолісся теж не діяло. Чи радше сказати, діяло не так, як на решту загону. Юнак дивився на огидні зарості так, як міг би дивитися на ворога чи на ворожий прапор. Він несвідомо погладжував сокиру і бурмотів щось собі під ніс. Бурмотіння переходило в гарчання, і Ранд відчув, що волосся у нього на шиї стає дибки. Очі у Перрина навіть при світлі дня світилися золотаво, і в них стояла лють.
Налите кров’ю сонце покотилося до небокраю, але парнота не вщухала. Далеко на півночі завиднілося пасмо гір, вищих за Імлисті. На тлі неба гори здавалися чорними. Часом з гострих піків зривався крижаний вітер, і пориви його долітали до вершників. Гаряче парке повітря миттю забирало на себе більшу частину гірської прохолоди, але пориви вітру, хай які короткі, усе ж таки обдавали мандрівників морозом. Тоді краплинки поту на Рандовому обличчі миттєво перетворювалися на крижані бісеринки; щойно порив вітру влягався, бісеринки танули, прокладаючи борозни йому на щоках, а страшенний вар навалювався ще дужче, чи, можливо, то просто так здавалося. На ті короткі миті, коли вітер накривав їх, він забирав з собою і сморід гнилизни, але Ранд волів би, щоби цього не було. Адже вітер дихав холодом могили, цвіллю, тліном і ніс у собі пил, що радше скидався на прах зі щойно відчиненого старого склепу.
— Засвітла нам до гір не дістатися, — промовив Лан, — а рухатися вночі небезпечно, навіть для Охоронця.
— Тут неподалік є одне місце, — озвалася Морейн. — Стати там табором буде для нас добрим знаком.
Охоронець ковзнув по ній безбарвним поглядом, тоді кивнув байдуже: — Так. Ми повинні десь зупинитися на ніч, то чому б і не там.
— Коли я знайшла Око Світу минулого разу, воно було за високими перевалами, — сказала Морейн. — Судні гори краще долати в найсвітлішу частини доби, коли Морок має найменше влади над цим світом.
— Ви кажете так, наче Око Світу не завжди знаходиться на тому ж місці,— Еґвейн зверталася до Айз Седай, та відповів їй Лоял.
— Немає двох оґірів, котрі знайшли б його на тому ж місці. Схоже, Зеленого Чоловіка можна знайти там, де він тобі потрібен. Але це завжди відбувалося за перевалами. Перевали ж ці дуже зрадницькі, і на них чатують поплічники Морока.
— Спочатку треба дістатися перевалів, а тоді вже перейматися ними, — промовив Лан. — Завтра ми заглибимося в справжнє Гнилолісся.
Ранд подивився на ліс навколо, де кожний листок і кожна квітка були вражені порчею, кожний пагін ріс, водночас гниючи, і мимоволі здригнувся. Якщо це не справжнє Гнилолісся, то яке ж буде справжнє?
Лан повів загін, забираючи на захід, під кутом до сонця, що котилося донизу. Охоронець тримав незмінний темп, але Рандові здалося, що тому на плечі наче ліг важкий, хоч і невидимий тягар.
Сонце тьмяним червоним клубком заплуталося у верхівках дерев, коли вони піднялися на вершину пагорба і Охоронець зупинив коня. За пагорбом на заході розкинулася мережа озер, вода тьмяно відсвічувала в косих променях низького сонця, наче хтось кинув долу намисто із безлічі шнурків з різнокаліберними намистинами. Вдалині, в оточенні озер, височіли пагорби з визубленими вершинами, темніючи в тінях, що підступали ближче й ближче. На коротку мить сонячне світло торкнулося нерівних маківок пагорбів, і Рандові перехопило подих. Це були не пагорби. Руїни Сімох Веж. Він не знав, чи хтось ще це розгледів; картина щезла, виникнувши лише на секунду. Охоронець злазив з коня, з обличчям не емоційнішим за камінь.
— Чи не можемо ми стати табором біля озер? — запитала Найнів, промокаючи обличчя хусткою. — Може, біля води трохи прохолодніше.
— Світло, — простогнав Мет, — мені б тільки занурити голову в якесь з цих озер. Я би міг так і залишатися.
Цієї миті вода в найближчому озері скаламутилась, темна глибінь за-фосфоресціювала, і з глибини до поверхні наблизилося гігантське тіло. Кільце за кільцем повертався величезний тулуб, з людину завтовшки, брижі розходилися по воді, і нарешті в сутінках майнув хвіст, гострий, наче жало оси, вистромившись з води спанів на п’ять. Уздовж усього тулуба величезними черв’яками звивалися товсті мацаки, такі ж численні, як кінцівки багатоніжки. Істота повільно ковзнула під водою і зникла в глибині озера, залишивши по собі лише кола на воді.
Ранд клацнув щелепою і перезирнувся з Перрином. У погляді друга він прочитав, що той власним очам не вірить. Так само, як і він, Ранд. У такому озерці не може водитися будь-що настільки велике. І на тих мацаках не могло бути долонь із пальцями. Просто не могло.