— Ой, це буде просто чудово! І ти, Ранде, теж поїдеш, адже так?
Ранд саме збирався сісти з іншого боку пічечки. Почувши це, він завмер, тоді повільно опустився на землю. Йому здалося, що він ще ніколи не бачив у неї таких широко розплющених очей, таких сяйних, таких бездонних, у яких легко можна було потонути. На дівочих щоках розквітли червоні плями, і вона зніяковіло розсміялася:
— Перрине, Мете, ви ж теж підете, правда? Ми всі будемо разом. — Мет рохнув, і розуміти це можна було як завгодно, а Перрин лише плечима здвигнув, та вона взяла це за згоду. — Бачиш, Ранде, ми всі будемо разом.
Світло, але будь-який чоловік міг би потонути в цих очах і знайти в цьому щастя. Збентежений, він відкашлявся:
— А в Тар Балоні є вівці? Це все, що я вмію — пасти вівці та вирощувати тютюн.
— Гадаю, — мовила Морейн, — що в Тар Балоні я зможу знайти, до чого вам всім удатися. Можливо, не ходити за вівцями, але робити щось таке, що видасться вам цікавим.
— Ну, ось, — сказала Еґвейн так, наче все було вирішено, — я так і знала. Ти будеш моїм Охоронцем, коли я стану Айз Седай. Ти ж захочеш бути Охоронцем, адже так? Моїм Охоронцем?
Вона говорила ствердно, але Ранд бачив запитання в очах дівчини. Вона хотіла почути відповідь, їй треба було її почути.
— Я хотів би бути твоїм Охоронцем, — сказав він. Вона не для тебе, а ти не для неї. Чому Мін мені це сказала ?
Темрява важко впала на галявину, і всі відчули, як вони втомилися. Лоял першим згорнувся клубком, приготувавшись до сну, і всі незабаром взяли з нього приклад. Ніхто не скористався ковдрами, хіба що під голову покласти. Морейн долила оливи в лампи, і сморід Гнилолісся розсіявся, але ніщо не могло зробити повітря не таким парким. Місяць кидав згори бліде мінливе світло, але спека стояла така, наче сонце в зеніті лило на них свій жар.
Ранд відчував, що йому не заснути, навіть попри те, що Айз Седай, котра обіцяла захистити його сновидіння, розтягнулася лише на спан від нього. Гаряче повітря не давало йому заснути. Лоял сопів басовито, заглушуючи схропування Перрина, проте інші так утомилися, що цього вже не чули. А от Охоронець ще не спав, сидів неподалік, поклавши меч на коліна, і вдивлявся в ніч. Ранда здивувало, що Найнів теж не спала.
Мудриня довго мовчки дивилася на Лана, тоді налила чашку чаю і подала йому. Він узяв її, щось вдячно пробурмотівши, але вона не відходила.
— Мені треба було зрозуміти, що ви король, — мовила вона.
Вона дивилася на Охоронця, не відводячи очей, але голос у неї ледь помітно тремтів.
Лан відповів їй не менш напруженим поглядом. Та Рандові здалося, що обличчя Охоронця пом’якшало.
— Я не король, Найнів. Звичайний чоловік. Чоловік, що не може додати до свого імені навіть того, чим володіє найдрібніший фермер.
Голос Найнів набув твердості:
— Є жінки, яким не потрібні ні земля, ні золото. Лише чоловік.
— Але чоловік, який попросить таку жінку вдовольнитися малим, її не вартий. Ви — надзвичайна жінка, прекрасна, наче схід сонця, відважна, наче воїн. Ви справжня левиця, Мудрине.
— Мудрині рідко беруть шлюб. — Вона замовкла, а тоді глибоко вдихнула, наче збираючись з духом.—Але якщо я піду до Тар Балона, можливо, я стану кимось іншим, а не Мудринею.
— Айз Седай виходять заміж не частіше за Мудринь. Мало який чоловік може жити поруч із жінкою, котра володіє такою силою, бо він губитиметься в її блиску, хоче вона цього чи ні.
— Є чоловіки, у яких вистачить сили й на це. Я знаю одного такого.
Навіть якщо слова її і залишили б місце для сумнівів, очі її казали прямо, кого вона має на увазі.
— Все, що я маю, — це меч, та ще війна, перемогти в якій я не можу. Але не можу й припинити битися.
— Хіба я не сказала вам, що мені до цього байдуже. Світло, ви вже змусили мене сказати більше, ніж годиться. Невже ви хочете зганьбити мене, примушуючи вам освідчитися?
— Я ніколи не став би вас ганьбити. — Ніжність та ласка лунали в голосі Охоронця. Ранда це неабияк вразило, а очі Найнів засвітилися ще сильніше. — Я ненавидітиму чоловіка, якого ви оберете, за те, що він — не я, і любитиму його, якщо він змусить вас посміхатися. Жодна жінка не заслуговує отримати удовину одежину як весільний подарунок, а ви і поготів. — Він відставив на землю горнятко з чаєм, не зробивши ні ковтка, і підвівся. — Я мушу подивитися на коней.
Він пішов, а Найнів так і залишилася стояти на колінах.
Ранд не спав, але міцно заплющив очі. Він знав, що Мудрині не сподобається, якщо він дивитиметься, як вона плаче.
РОЗДІЛ 49
МОРОК ПРОКИДАЄТЬСЯ
Світанок розбудив Ранда, і він, здригнувшись, підскочив. Захмарене сонце вжалило йому очі крізь повіки, мимохідь зазирнувши сюди з-понад верховіття. Навіть о цій ранній порі спека вже накинула важку ковдру на понівечені землі. Ранд лежав на спині, поклавши голову на ковдру і дивлячись у небо. Воно все ще було блакитним, це небо. Навіть тут, хоч воно залишалось недоторканим. Він здивувався, усвідомивши, що таки поспав. Упродовж короткої хвилини розпливчастий спогад про почуту бесіду здавався частиною якогось сну. Потім він побачив почервонілі очі Найнів; очевидно, вона так і не заснула. Ланове обличчя було суворішим, ніж зазвичай, таким, ніби він знов натягнув маску і більше не збирається дозволити їй зісковзнути.